— А це ж означає — о Боже! — виснував я, — що ви запевне знали про Арбутнотове минуле, про його смерть. То що, його отруїли? Це стало причиною смерті?
— Ах, — зронив Ґрок, — пусті вигадки, спекуляції.
— А багато людей знають, що ви купили отой кругосвітній квиток?
— Тільки ти, бідолашний, сумний, гарний і приречений хлопче. Але, здається мені, хтось таки здогадався. Бо чого б іще було їм замикати головні ворота — робити мені пастку?
— Атож, — погодився я. — Вони ж бо тільки допіру викинули Гріб Господній з усім гамузом. А їм таки треба носитися хоч би з чиїм тілом.
— Зі мною! — зненацька зблід Ґрок.
Тут із нами порівнялося авто студійної поліції.
Один охоронець виткнувся у віконце.
— Вас хоче бачити Менні Ляйбер.
Ґрок зіщулився, зморщився: його тіло полетіло в його ж кров, кров — у душу, а душа — в ніщоту.
— Оце ж і воно! — прошепотів Ґрок.
Я уявив собі офіс Менні, а далі його стола — те дзеркало, а за дзеркалом — оті катакомби…
— Вирвіться й тікайте! — сказав я.
— Дурню! — відказав Ґрок. — Чи ж далеко я втечу? — тремкими пальцями він поплескав мою руку. — Чудило ти, але хороше чудило. Ні, віднині всяк, кого побачать зі мною, полетить сторчоголов у мальстрім, як смикнуть ланцюга. Ось, бери!
Він посунув по сидінню до мене портфель, на мить відкрив і закрив його. Перед моїм зором блиснули паки стодоларових купюр.
— Хапай, — сказав Ґрок. — Мені вони вже без користі. Швидко сховай. Великі гроші — на все життя вистачить.
— Ні, дякую.
Він знову підсунув мені той портфель, впритул до ноги. Я відсунувся — от ніби крижаний кинджал ударив мені в коліно.
— Чудило, — зронив він. — Але хороше чудило.
Я висів.
Поліційне авто поповзло попереду, з тихим бурмотінням двигуна, і разок тихо тутукнуло класоном. Ґрок подивився на ту машину, а тоді на мене, уважно оглядаючи мої вуха, повіки, підборіддя.
— Твоя шкіра ще протримається, без сторонньої допомоги, ну, років тридцять, туди-сюди один рік.
Його рот був забитий слиною. Він покрутив очима, вхопився за кермо своїми хапучими-загребущими пальцями й поїхав геть.
Поліційна машина звернула за ріг, а його «морґан» — слідком за нею: невеличкий похоронний кортеж до задвіркового студійного муру.
63
Я видерся східцями до зміїного палацу Меґґі Ботвін. Так я прозвав це приміщення за линовища викинутих сцен, побічні скрутні плівок чи то в каністрі, а чи поповзом по підлозі.
Її кімнатчина пустувала. Старі примари десь здиміли. Подалися ті змії-гади до свого підземного вирію деінде.
Став я посеред спорожнілих полиць та й зароззирався надовкола, аж поки укмітив записку, приклеєну до її мовчущої мувіоли.
ДОРОГИЙ ГЕНІЮ! ДВІ ГОДИНИ ДЗВОНИЛИ — Й НЕ ДОДЗВОНИЛИСЯ ДО ТЕБЕ. МИ ОБЛИШИЛИ БИТВУ ЗА ЄРИХОН І ВТЕКЛИ. ОСТАННІЙ БІЙ ПРИЙМЕМО В МОЄМУ БУНКЕРІ НА СХИЛІ ГОРИ. ТЕЛЕФОНУЙ. ПРИХОДЬ! ЗІҐ ХАЙЛЬ! ФРІЦ ІДЖЕКЛІНА-ПАТРАЧКА.
Я склав ту записку вчетверо: закладу в мій щоденник, аби було що почитати на старості літ. Спустився східцями й подався до виходу зі студії.
Ніде не було видно жодного загону штурмовиків — аніде.
64
Ходячи з Крамлі понад берегом, я розповів нишпорці про священика, а ще — про ту доріжку в бур’янах і про двох жінок, які колись давно там гуляли.
Ми знайшли Констанс Реттіґан на пляжі. Це вперше я таке побачив, щоб вона та вилежувалася на пісочку. Досі я заставав її або в басейні, або в морі. Тепер вона лежала на півдорозі між басейном і морем, от ніби не мала снаги ані зайти у воду, ані в дім повернутись. Така вона була знеможена, мов вибита зі своєї стихії, та ще й бліда, аж боляче мені було дивитися на неї.
Ми присіли біля неї на піску, чекаючи, поки вона відчує нас поруч, хай і з заплющеними очима.
— Ви збрехали нам, — нарешті сказав їй Крамлі.
Її очі, попід повіками, закотилися під лоба.
— Про яку це ви брехню?
— А про ту, що нібито ви втекли тоді, посеред тої опівнічної вечірки двадцять років тому. Хоча добре пам’ятаєте, що лишалися там до самого кінця.
— Що я зробила? — вона відвернулася від нас, і нам годі було розгледіти, чи вона задивилася на сіре море, звідки накочувався ранньо-пообідній туман, що намірявся зіпсувати гарну годину.
— Вони привели тоді вас на місце автотрощі. Одній вашій подрузі потрібна була допомога.
— У мене ніколи не було ніяких друзів.
— Ну, не треба так, Констанс, — мовив Крамлі. — Я ж маю на руках факти. Назбирав їх чимало. Газети стверджують, ніби одного й того самого дня тоді відбулися три похорони. А отець Келлі, що з тієї церкви, яка зовсім близько від місця аварії, каже, ніби Емілі Слоун померла вже після тих похоронів. Що, коли я добуду санкцію на ексгумацію подружжя Слоунів? Там виявиться одне тіло — чи два? Гадаю, що там є лиш одне тіло. Якщо так, то де поділася Емілі? І хто її забрав? Ви? За чиїм наказом?