Тіло Констанс Реттіґан затремтіло. Я й не міг би сказати, чи то давнє горе, від потрясіння, проступило на поверхню, а чи просто імла вже накотилася на нас.
— Ніби ви такий собі тупак-нишпорка, а тут раптом показали стільки кебети, — похвалила вона детектива.
— Ба ні, просто буває так, що вскочиш у повне яєць гніздо і жодного не розчавиш. Отець Келлі розповів ось цьому нашому другові-сценаристу, нібито Емілі позбулася тоді розуму. Отож її треба було звідтіля забрати. І це доручили саме вам?
— Боже, укріпи мене! — прошепотіла Констанс Реттіґан. Хвиля накотилася на берег. Ще густіший туман зліг на рису буруна. — Так…
Крамлі спокійно кивнув і сказав:
— Там-таки, на місці, аби все пройшло шито-крито, мала бути укладена велика, жахлива, бозна-яка величезна оборудка. Хтось тоді засипав грішми скриньку для вбогих? Я маю на увазі, чи студія пообіцяла, вже й не знаю, хай йому абищо, заново прикрасити вівтар чи там надати довічне грошове забезпечення вдовам та сиротам? Щотижня передавати священикові неймовірне багатство, аби він тільки забув, що ви вивели Емілі Слоун звідтіля на вулицю?
— То… — пробурмотіла Констанс, уже сівши й шастаючи широко розплющеними очима по небокраю, — було частиною всієї справи.
— І ще більше грошей у скриньку для вбогих, та й ще, ще більше, якщо священик скаже, що та нещаслива пригода сталася не перед його церквою, а далі на вулиці, десь ярдів за сто, а отже, він не бачив, як Арбутнот протаранив ту, другу, машину, вбив свого ворога… а чи що ворогова дружина збожеволіла від їхніх смертей. Так?
— Це… — промимрила Констанс Реттіґан, — ви майже точно описали.
— І ви вивели Емілі Слоун із церкви десь годиною пізніше, і, ні живу ні мертву, повели її через порожню ділянку, де повно соняшників і оголошення ПРОДАЖ…
— Та все ж було так близенько, так зручно, сміхота просто, — пригадувала Констанс, але не сміючись, а вся якось посіріла на обличчі. — Цвинтар, вітальня для оборудок, церква для якихось термінових похоронів, порожня ділянка, доріжка, й Емілі? А хай йому абищо. Вона пішла, пішла, усе вперед — розумом принаймні десь пішла-пішла. Мені ж лишалося тільки спрямувати її куди слід.
— А ще скажіть, Констанс, — запитав Крамлі, — чи Емілі Слоун і досі ще жива?
Констанс обертала своє обличчя кадр за кадром, мов лялька у сповільненій кінозйомці, потративши близько десяти секунд на те обертання кадр за кадром, — й ось вона вже дивиться десь крізь мене, очима, налаштованими на не той, що треба, фокус.
— Коли ж, — запитав я, — ти востаннє приносила дар квітів якійсь мармуровій скульптурі? Такій статуї, що ще ні разу не бачила квітів, а тільки жила сама собі всередині того мармуру, в усій тій тиші… — коли ж востаннє?
Одна-єдина сльоза викотилася з правого ока Констанс Реттіґан.
— Я приходила щотижня. І щоразу сподівалася, що вона просто вийде з води, мов який айсберг, та й розтане. Але зрештою я вже не могла витримувати отого мовчання — і щоб ніколи, ні разу не почути слова «дякую». Біля неї я й сама почувалася мертвою.
Тепер її голова, кадр за кадром, зарухалася у зворотному напрямі — до спогаду про котрийсь останній рік чи про рік, що передував останньому.
— Здається мені, — мовив Крамлі, — пора вже принести й ще якісь квіти. Чи не так?
— Не знаю.
— Ба ні, знаєте. Що ви скажете про… «Голігок-Гаус»?
Мить — і Констанс Реттіґан зірвалася на рівні ноги, глянула на море і, прожогом кинувшись до буруна, пірнула.
— Не смій! — крикнув я.
Бо зненацька мене взяв страх. Адже море всіх приймає, але іноді не повертає навіть найчудовіших плавців.
Я метнувся до риси буруна, нашвидку, дриґ-дриґ, струшуючи з ніг туфлі, коли це Констанс, розбризкуючи воду, мов яка тюлениця, і струшуючись, неначе собака, вилетіла з хвиль і важко ступнула на пісок. А як стала на твердий мокрий пісок, так і виблювала щось. Воно вискочило з її рота, мов корок із пляшки. Вона стала, руками впершись у стегна, й задивилася на той жмутик, як приплив поніс його геть.
— Прокляття якесь, — зачудовано мовила вона. — Той клубочок кіс простирчав у мене в горлі чи не всі ці літа!