І вона глянула вниз, на свій бюст, аби затримати якісь невидимі чотки, що ховалися там для її невгамовних пальців.
Довгенько помовчавши, Фріц проказав:
— Відтепер Меґґі Ботвін німуватиме цілий рік!
— Ба ні, — Меґґі Ботвін зупинила свій погляд на мені. — Маєте ви якісь останні новини щодо цієї шарпанини, яку ми спостерігаємо останні кілька днів? Хтозна, чи завтра не перенаймуть нас заново, запропонувавши лиш третину теперішньої платні?
— Ні, не маю, — мляво відповів я.
— Та до дідька лисого все це! — вигукнув Фріц. — Я пакуюсь.
Моє таксі все ще на мене чекало, вицокуючи астрономічні суми на мою голову. Фріц облив його й мене своєю зневагою.
— І чого ти, телепню, не навчишся водити?
— Аби чавити людей на вулицях, у фірмовому стилі Фріца Вонга? То що, до побачення, герр Роммель?
— Лиш до того моменту, коли Союзники візьмуть Нормандію.
Я сів у кеб, а тоді лапнувся за кишеню.
— А як бути з цим моноклем?
— Сяйни ним на наступному врученні академічних нагород. Я для тебе замовлю місце на балконі. І чого ти ще чекаєш — обіймів? Ось я тебе! — і сердито мене поторсав. — Забирайся мерщій, а то як дам копняка, то дале-е-еко залетиш!
Коли ж я від’їздив, Фріц прокричав;
— Я все забуваю сказати, як люто тебе ненавиджу!
— Брехло! — кинув я.
— Авжеж, — кивнув Фріц і підняв руку в забарному, стомленому салюті, — я брехло.
66
— Я оце все думав про «Голігок-Гаус», — мовив Крамлі, — та про твою подружку Емілі Слоун.
— Не подружка вона мені, але продовжуй.
— Психічно хворі люди мене обнадіюють.
— Що?!! — я мало не впустив своє пиво.
— Бо ж психічно хворі обирають залишатися при житті, — провадив Крамлі. — Вони так люблять життя, що, замість знищити його, ховаються за муром, якого самі собі й змурували. Удають, ніби не чують, але чують, ще й ого як! Удають, ніби й не бачать, а таки бачать. Божевілля каже: я не люблю жити, але життя люблю. Не люблю правил, але ви мені симпатизуйте. Отож, замість упасти в могилу, я краще десь-якось переховаюсь. Не в трунку, не в ліжку поміж простирадел, ані не в голці заштрику, ані не в понюху білого порошку, а в божевіллі. На моїй власній полиці, на моїх власних кроквах, під моєю власною німотною стріхою. Еге ж, саме так божевільні люди й дарують мені надію. Хоробрість — це поки я живий-здоровий, а ліки завжди напохваті, якщо я коли-небудь знеможусь і потребуватиму їх. І це — божевілля!
— Дай мені оте пиво! — я хапонув його. — А скільки цих було в тебе?
— Тільки вісім.
— Господи! — я віддав йому те пиво. — І це все увійде до твого роману, коли він вийде друком?
— Можливо, — Крамлі легко-мило й самовдоволено відригнув і повів далі. — Якщо тобі треба вибрати: або мільярд років пітьми, й жодного промінчика сонячного більше, то чи не вибереш ти ступору? Тоді ти все ще тішитимешся зеленою травою та повітрям, що пахне, мов розрізаний кавун. Поторкаєш собі коліно, коли ніхто не бачить. І весь час прикидатимешся, ніби тобі все байдуже. Але ж тобі все так не байдуже, що ти вибудовуєш собі кришталеву труну й запечатуєш себе в ній.