— Боже ж ти мій! Продовжуй!
— І я ставлю запитання: навіщо вибирати божевілля? І відповідаю: аби не померти. Любов — ось вона, відповідь. Усі ж наші почуття — це різні любові. Ми любимо життя, але боїмося того, що воно з нами робить. Отже? Чом би й не випробувати божевілля?
Довгенько помовчавши, я запитав:
— І куди в дідька допровадить нас уся ця балачка?
— До божевільні, — відповів Крамлі.
— Говорити з кататонічкою?
— Це вже спрацювало раз, чи не так? Пару років тому, коли я загіпнотизував тебе так, що ти зрештою майже пригадав убивцю.
— Авжеж, але я не був схибнутий!
— А хто скаже напевне?
Я й замовк. І тоді знову заговорив Крамлі:
— А що, коли ми приведемо Емілі Слоун до церкви?
— Чорт!
— Ти не черкай мене. Усі ж ми начулися про її щорічні благодійні пожертви для Богоматері Вечірньої. А як вона на два Великодні пожертвувала двісті срібних розп’ять. Раз католичка — навіки католичка.
— Навіть у божевіллі?
— Але в душі вона усвідомлюватиме! Там, усередині, за тим її муром, вона збагне, що перебуває на месі — й заговорить!
— Впаде у пишномовне марення…
— Можливо. Але ж вона знає все. Саме тому вона й збожеволіла, аби не могти ні думати про це, ні говорити. Тільки вона й лишилася, а всі інші загинули — чи то поховалися під самісіньким носом у нас, бо роти їм залито золотом.
— І ти гадаєш, вона й почуватиме, і тямитиме достатньо? Знатиме й пригадуватиме? А що, як ми вженемо її в ще глибше божевілля?
— Господи, хіба ж я все знаю. Тільки це у нас — остання ниточка. Ось ти випитав половину бувальщини у Констанс, іще чверть — у Фріца, ще щось — у священика. Це все фрагменти такого собі пузеля, а Емілі Слоун — рамка для нього. Запалимо свічки, покадимо ладаном. Хай бамкне вівтарний дзвін. І, можливо, жінка й прокинеться після семи тисяч днів сплячки — і заговорить.
Крамлі посидів добру хвилину, п’ючи поволі, але багато. Тоді нахилився до мене й запитав:
— Ну, то що? Витягнемо її?
67
Ні, ми не повели Емілі Слоун до церкви.
Ми принесли церкву до Емілі Слоун.
Усе влаштувала Констанс.
Ми з Крамлі принесли свічки, ладан і виготовленого в Індії мідного дзвона. Поставили й запалили свічки у затіненій кімнаті: такий собі Елізій, Острів Блаженних, у санаторії «Голігок-Гаус». А я ще й пришпилив собі до колін пару полотняних шматин.
— А це ще для якого дідька? — буркнув Крамлі.
— Для звукового — шелестючого ефекту. Шелепає, мов ряса у священика.
— Господи! — тільки й мовив Крамлі.
— Ну-ну, нехай уже.
Запаливши свічки, ми з Крамлі поставали в альковному куточку кімнати, а тоді помахали, щоб поширити дух ладану, та ще випробували дзвін. Так, виходив гарний, чистий звук.
Крамлі погукав тихенько:
— Констанс? Давай!
І перед нами з’явилася Емілі Слоун.
Ні, вона не рухалася самостійно, з власної волі, не ступала ногами, ані голови не повертала, ані очима не позирала ліворуч або праворуч: очі на різьбленому, немовби з мармуру, обличчі лишалися незрушні. Спершу з пітьми виринув її профіль над негнучким тілом, потім завидніли й руки, згорнуті у могильно-кам’яній безжурності над лоном, яке час зробив незайманим. Вона сиділа у кріслі на коліщатах, яке ззаду штовхала майже невидима режисерка — Констанс Реттіґан, убрана в чорне, мов для репетиції якогось давнього похорону. Коли біле обличчя й жахливо супокійне тіло Емілі Слоун заїхало з холу до кімнати, у нас тут мов які птахи здійнялися в повітря. Ми замахали шматинами, женучи пахнючі димки до неї; тихо тенькнув дзвін.
Я прокашлявся.
— Тсс! Вона слухає! — прошепотів Крамлі.
І так воно й було.
Коли Емілі Слоун заїхала в тутешнє м’яке світло, її очі ледь зворухнулися, майже непомітно здригнулися під повіками, адже невловне коливання свічкових пломінців мов пальчиками кивало, закликаючи тишу й нахиляючи тіні.
Я ще погнав до неї духмянощі.
Тенькнув дзвоном.
А від цього й саме тіло Емілі Слоун наче заструменіло. Мов невагомий повітряний змій, несений невидимим вітром, воно почало мінитися, от ніби її плоть танула, зникала.
Знову ніжно продзвенів дзвін, і від ладанового димку затріпотіли її ніздрі.