— О’кей, — глухо прозвучав Крамлін голос. — Ну, то йди на смерть, — наш нишпорка зітхнув. — Ба ні. Прокляття. Ось, на!
— Пістолет? — скрикнув я. — Я боюсь стрілянок!
— Бери. Пістолет в одну кишеню, кулі — в іншу.
— Ні!
— Візьми! — і Крамлі тиць його мені в руку.
Я взяв.
— І вертайся цілий!
— Так, сер! — пообіцяв я.
І зайшов на територію. Студія заковтнула мою вагу. Я відчув, як тіло занурюється в ніч. У будь-який момент, із будь-котрої незнищеної будівлі, постріл — і слона звалить, падаєш на коліна, м'ясна пожива для псів, кісточки для нічного хижого птаства.
Я йшов вулицею і сподівався, що ось зараз Крамлі гукне, заверне мене. Ні, тиша.
Біля третьої алеї я зупинився. Хотілося глянути вбік, на Зелене Місто, штат Іллінойс. Таки не глянув. Чи не знищили пара й лопати, чи терміти не вигризли всіх його дахів, еркерів, іграшкових мансард, винних льохів? Я передумав допевнитися.
Біля адміністративної будівлі ледь блимав єдиний зовнішній ліхтар.
Двері були незамкнені.
Я глибоко вдихнув і ввійшов.
Дурень. Ідіот. Телепень. Пришелепок.
Таку літанію бурмотів я собі під ніс, ступаючи нагору.
Крутнув дверну ручку. Замкнено.
— Хвала Богу!
Я ладен був уже закинути ноги на плечі й дати драла…
Коли це клацнула автоматика.
Двері офісу розсунулись.
«Пістолет!» — подумав я. І руками полапав зброю в одній кишені, а кулі — в другій.
Однією ногою ступнув досередини.
Освітлювала офіс лиш єдина лампочка над тією картиною, що на далекій західній стіні. Тихо ступаючи по підлозі, я подався через кімнату.
Стояли там усі ті порожні дивани, порожні крісла й той великий порожній письмовий стіл, на якому був сам лише телефон.
І те велике крісло — і було воно не порожнє.
Я чув його дихання, повільне, протягле й важке, от мов сопіла в пітьмі якась величезна тварина.
Ось я невиразно розгледів масивну постать чоловіка, що розсівся у тому кріслі.
Наштовхнувся на якийсь стілець. Від того шоку серце мені мало не відмовилося битися в грудях.
Я вглядався у ту невиразну постать під протилежною стіною і нічого не бачив. Голова того чоловіка була опущена, обличчя затемнене, великі ручиська й лапоподібні п’ястуки тяглися, щоб спочити на стільниці. Зітхання. Вдихнути. Видихнути.
Та ось голова й лице Чудовиська піднялися, освітилися.
Очі блиснули на мене.
Колихливою діжею він відкинувся на спинку крісла, аж воно, хоч яке масивне, застогнало.
Я простяг руку до вимикача.
Рана-замість-рота розверзлася на всю довжину.
— Ні!
Велика тінь простерла довгу руку.
Я почув один, два доторки до телефонного диска. Дзз, клац. Я таки натис кнопку вимикача. Світло не з’явилось. Але в дверях клацнули, ставши на місце, замки.
Мовчанка. А потім…
По великому засмокчу повітря, а тоді по великому видихові:
— Ви прийшли… по цю роботу?
«По що?» — вражено подумав я.
Та величезна тінь похилилася через темний простір до мене. На мене пильно дивилися, а очей тих я й не бачив.
— Ви прийшли, — видихнув голос, — керувати студією?
«Я? Керувати?!» — подумалося мені. А голос провадив далі, карбуючи склад за складом:
— Ніхто нині не годен упорати цю роботу. А це ж цілий світ для нового власника. І весь на кількох акрах землі. Колись тут були помаранчеві, цитринові сади, худоба. Хоча худоба якась таки лишилася. Та дарма. Воно ваше. Я віддаю це вам…
Божевілля.
— Ходіть та й подивіться, що вам дістанеться!
Жест довгого ручиська. Він натис якусь невидну мені кнопку. Дзеркало, що позад письмового стола, ковзнуло набік і відсунулося на всю свою ширину, відкривши попідземний вітер і тунель, що вів углиб, під ті склепіння.
— Сюди! — шепнув голос.
Його обрис видовжився, обертаючись. Крісло крутнулось, завищавши, й зненацька не стало ніякої тіні ні в кріслі, ні за ним. Порожня стільниця скидалася на палубу великого, але безлюдного корабля. А те невпокійливе дзеркало вже ковзало назад, щоб зачинитися. Я стрибнув уперед, злякавшись, що, коли воно захряснеться, то й останнє сліпеньке світельце згасне, і я потону в пітьмі.
А дзеркало випереджало мене. Ось воно відбило моє нажахане обличчя.
— Я не встигаю за вами! — закричав я. — Я боюсь!
Дзеркало й зупинилось.
— Ще того тижня ви б мали боятись, авжеж, — прошепотів він. — Але цього вечора? Вибирайте, підбирайте могилу. Вона — моя.