І тепер голос його видавався мені голосом мого батька, що танув на своєму смертельному ложі, бажаючи собі дару смерті, а вона ж розтяглася йому на цілі місяці.
— Ступніть сюди, — тихо мовив голос.
«Боже мій! — подумав я. — Мені ж це знайоме ще з шести років. Привид киває головою, кличе з-за дзеркала, і співачка, приваблена його ніжним голосом, зважується послухатись і торкає дзеркало… а його рука бере та й веде її вниз, углиб, до темниць і до похоронної гондоли, на якій за керманича сама Смерть. Дзеркало, шепіт і моторошні співи у порожній опері…»
— Я не можу зрушити з місця! — жалібно мовив я. — Мені страшно! — рот мені наче порохом забило. — Ви ж померли давно-давно…
Там, за дзеркалом, його силует кивнув на знак згоди.
— Авжеж, нелегко це було: померши для всіх, але зоставшись живим під кіношними склепіннями, шастати туди-сюди крізь могили. Звівши число людей, котрі знали всю правду, до мінімальної кількості, добряче їм платячи й знищуючи тих, які підвели, так чи інак. Смерть вечірком у павільйоні номер тринадцять. А чи загибель у безсонну ніч за муром. А чи й у цьому офісі, де я часто й спав у великому кріслі. А тепер…
Дзеркало затремтіло. Від його подиху? Чи від руки? Я вже й не міг розрізнити. Кров загупала мені у вуха. Мій голос відбився від дзеркала, хлоп’ячий дискант:
— А чи не можна нам порозмовляти просто тут?
І знову той сумний напівсміх-напівзітх.
— Ні. Великий тур! Ти повинен усе знати, якщо хочеш посісти моє місце.
— Та не хочу я його! Хто вам таке сказав?
— Це я тобі сказав. І повторюю. Слухай, я вже майже мертвий.
Подув вільгий вітер, що тхнув занітраченою гнилизною старезних плівок та сирої могильної землі.
Дзеркало знову ковзнуло, повністю відкривши прохід. Тихо почалапали геть від мене кроки Чудовиська.
Я задививсь у глиб тунелю, ледь освітленого самими світлячками зі стелі.
Огрядна тінь Чудовиська сунулася схилом у глиб тунелю, а тоді обернулася.
Він пильно подивився на мене своїми неймовірно шаленими і неймовірно сумними очима.
А тоді кивнув головою туди, вглиб, у пітьму.
— Ну, якщо ти не можеш іти, то побіжи, втечи! — пробурмотів він.
— Від чого?
Його слиняві туби пожували себе трохи, а тоді нарешті виголосили:
— Та від мене! Я ж бігав-тікав усе своє життя! Гадаєш, я не збіжу за тобою? Боже! Ти тільки прикинься! Уяви тільки, що я й досі дужий, що досі маю доволі снаги. Що можу вбити тебе! Дій так, наче ти боїшся!
— Я й боюсь!
— То біжи! Прокляття на твою голову!
І замахнувся кулаком, мов щоб позбивати тіні зі стін.
Я помчав.
А він погнався за мною.
71
То була жахлива, хай і вдавана гонитва. Крізь склепіння, де лежали ролики всіх фільмів, і до кам’яних крипт, де були поховані всі зірки, що у тих фільмах грали, і попід муром, і крізь мур, і зненацька мур лишився позаду, й мене зарикошетило по катакомбах, а Чудовисько насідало ззаду, тупотіло потопом своєї плоті мені по п’ятах, і так аж до самого того склепу, куди Дж. Ч. Арбутнот ніколи й не лягав на спочинок.
І я ж знав, тікаючи, що це не туристична пробіжка, Боже милий, а таке призначення, така доля. Мене не просто переслідували, а заганяли. Куди ж?
Ось дно того склепу, де Крамлі, сліпий Генрі та я стояли тисячу років тому. Трусячись, я зупинився.
Східці саркофагової платформи чекали, порожні, на своєму місці.
А позаду я чув, як темний тунель аж закипає від тупоту ніг, як ревуть вогненні міхи погоні.
Я стрибнув на ті східці та якось підтягся, деручись нагору. Спотикаючись, викрикуючи нудотні молитви, я достогнав до горішньої сходинки, викрикнув якесь полегшення і з зойком викотився з саркофага, гепнувшись на підлогу.
Гуп кулаками в двері склепу. Розчахнулись! Випав я на цвинтарну землю й дико витріщився, поміж надгробків, на бульвар — порожній! А ще ж скільки до нього миль!
— Крамлі! — загорлав я.
Ані одної машини — ні їде, ні стоїть.
— О Боже! — заголосив я. — Крамлі! Де ти?
А позаду вже тупотіли ноги, ось вони й на порозі склепу. Я різко обернувся.
Чудовисько ступило з дверей на цвинтарну поверхню. Стояв він посмертною статуєю, спорудженою на уславлення його ж самого, під викарбуваним власним ім’ям. На одну-єдину мить він видався привидом якого-небудь англійського лорда, виставленого на підвіконня своєї ж стародавньої сільської вартівні: його підмовили-напоїли, щоб упіймати на плівку й занурити в рідину-проявник у темній комірчині, аби він вигулькнув фантомоподібно, в міру розгортання сюжету, в туманах, тримаючись однією рукою за дверну завісу, праворуч від нього, а другу піднісши догори, от ніби щоб пожбурити Фатум: хай котиться к такій мамі по холодно-мармуровому подвір’ю знімального майданчика. І я знову побачив над холодними мармуровими дверима напис: