АРБУТНОТ.
Либонь, я таки викрикнув, упівголоса, те ім’я.
А він від того як кинеться вперед, от ніби він — бігун і вчув постріл стартового пістолета. І він ще й крикнув, а я від його крику безладно полопотів до воріт. Порикошетив-покарамболив об добрий десяток надгробків, порозкидав чимало квіткових композицій і все біг, репетуючи та виписуючи петлі-кренделі ногами. Половина моєї свідомості бачила це як поліційне переслідування злочинця, а друга половина — як дикий фарс. Один образ: потік води з розтрощеного опусту наздоганяє самотнього втікача. Другий: стадо слонів затоптує Чарлі Чейза. Не мавши вибору з-поміж маніакальних реготів та відчаїв, я таки добіг тими брукованими доріжками поміж могил, аби переконатись:
Крамлі немає. Бульвар пустий-пустісінький.
А там, через вулицю, стоїть — відчинена — церква Святого Себастьяна: горить світло, двері розчахнуті навстіж.
«І.Х.! — подумав я. — От коли б ти був там!»
І я кинувся туди. Стрибками, до крові кусаючи губи.
А позаду гучно гупотіли незграбні черевики, й надсадно хекав напівсліпий жахливий чоловік.
Ось і двері.
Святая святих!
Але священика там не було.
Свічки горіли, освітлюючи золочений вівтар. Свічки яріли і в гротах, де ховався Христос, аби віддати Діві Марії центр сцени, посеред того яскравого скрапування любові.
Широко відчинені були й двері сповідальні.
І тут знову, громом, той тупіт-тупіт черевиків.
Я заскочив до сповідальні, захряснув двері й занурився, гидливо здригаючись, у темний колодязь.
Грім тієї ходи…
Ущух, немов гроза. Мов гроза, та хода стала тихіша, а тоді, з переміною погоди, й наблизилася.
Я відчув, як Чудовисько береться за двері. Вони не були замкнені.
Але ж хіба я не священик, якщо вже опинився тут?
А всяк, хто тут замкнувся, стає святий, із ним рахуються, чемно розмовляють, і він лишається… в безпеці?
Потойбіч я вчув отой нечестивий стогін знемоги й самоприреченості. Я затремтів. Скрегочучи зубами, я став молитися про найпростіші речі. Ще хоч годинку побути з Пеґ. Лишити по собі дитину. Такі дрібнички. Речі, більші за опівніч, або ж не менші й за якийсь можливий світанок…
Мабуть, ніздрі мої видихали солодкий дух життя. Мої моління його творили…
Тут Воно востаннє застогнало й…
О Боже!
Чудовисько ввалилося до другої половини сповідальні!
Те, що він таки вліз у двері, втис сюди свою вже безсилу лють, іще дужче мене потрясло, от ніби мені зробилося страшно, коли б його страхітливий подих не пропалив роздільних між нами ґрат і не осліпив мене. Але величезна його постать плюхнулася, мов які великі ковальські міхи, й зазітхала, вмощуючись, усіма своїми бганками та клапанами.
І я збагнув: химерна погоня скінчилася — розпочався останній відтинок нашої зустрічі.
Я чув, як Чудовисько раз, двічі, тричі всмоктало в себе повітря, от ніби чи набираючись відваги, щоб заговорити, а чи злякавшись власної мови, і все ще жадаючи вбивати, але, хвалити Бога, воно стомилося, нарешті стомилось.
І нарешті цей чолов’яга видав гучний шепіт, от мов яке неосяжне зітхання спустилося димарями-коминами:
— Благословіть мене, отче, бо я согрішив!
«Боже! — подумав я. — А що ж казали своїм парафіянам священики — у всіх отих старих фільмах, півжиття тому? Що?! Підкажи, дурна пам’яте!» І знову мене пойняло оте шалене бажання вискочити звідси й щодуху помчати геть посеред ніщоти — і нехай Чудовисько знову поженеться за мною!
Але поки я набрався духу, воно знову жахливо прошепотіло:
— Благословіть мене, отче…
— Я не отець, не батько вам! — крикнув я.
— Ні, — погодилося, все так само пошепки, Чудовисько.
А тоді, згаявши якусь мить, додало:
— Ти — мій син.
Я аж підскочив — і заслухався, як моє серце вибиває якийсь холодний тунель у пітьмі.
Чудовисько ворухнулось.
— Хто… — павза —…на твою думку… — павза —… узяв тебе на роботу?
Милий Боже!
— То я, — мовило оте загублене обличчя з-за ґрат, — узяв тебе.
«А не Ґрок?» — подумав я.
І Чудовисько почало перебирати-переповідати якісь жахливі чотки темних намистин, а я тільки й міг, що поволі-поволеньки опускатися, назад та й назад, аж поки сперся потилицею на панель тієї кабіни, і тоді я обернув голову й промимрив: