— Де ж це?
— А туди до дідька! Де є оте єдине місце для таких, як я, і для таких, яким він став?
— Ах, так, — кивнув я головою, ладен заплакати. — Я побував там. Чудовисько відкинулося назад у своїй частині сповідальні.
— От і добре, — зітхнув він. — Цього останнього тижня я багатьох скривдив. Декого вбив, а решту прикінчив твій друг. Розпитай його. Він ошалів, як і я, незгірш. Коли все це скінчиться, коли допитуватиметься поліція, вали всю вину на мене. Навіщо потрібні два Чудовиська, які одного має вистачити? Гаразд?
Я мовчав.
— Скажи ж слово!
— Так.
— Добре. Коли він побачив, що я помираю, насправжки помираю в тому склепі, та що й сам він помирає від раку, що я вділив йому, а отже, гра вже не варта свічок, він спромігся на порядність і відпустив мене. Та студія, якою покерував він, та, котрою я покерував, дійшла до мертвої цяти: ні туди, і ні сюди. Ми з тобою обидва повинні дати їй новий поштовх, пустити в дію. Отож наступного тижня запусти всі колеса. Знову розпочни роботу над фільмом «Мерці галопують швидко».
— Ні, — промимрив я.
— А дідьки б тебе побрали! І на останньому своєму подиху я прийду й вичавлю з тебе життя. Це буде зроблено. Скажи!
— Це, — вимовив я нарешті, — буде зроблено.
— А зараз — про останню річ. Я вже казав тобі. Та пропозиція. Вона — твоя, якщо ти її хочеш. Студія.
— Не…
— Таж більш нікого немає! Не відмовляйся так швидко, згарячу. Більшість ладна піти на смерть, аби успадкувати…
— Смерть — оце воно, потрібне слово. Я ж помру за якийсь місяць: зіп’юсь, зґирджусь та й помру.
— Ти не розумієш. Ти у мене — єдиний син.
— Шкода, якщо це так. Але чому я?
— Бо ти — єдиний чесний перед Богом мудрець-ідіот. Справжній, щирий дурень, не підробка. Такий, який ніби й забагато слів нанизує, а тоді глянеш, що в підсумку з тих слів склалося, а воно таки правда! Ти вже ж себе не зміниш. Добрі речі переливаються з твоєї руки в слова.
— Так, але ж я не прихилявся роками до дзеркала, аби вислуховувати вас, як чинив Менні.
— Він і говорить, але слова його нічого не означають.
— Але ж він напрактикувався, навчився. Досі вже ж добре знає, як давати лад речам. Хай краще я працюватиму на нього!
— Останній шанс? Остання пропозиція? — мовив він уже геть ослаблим голосом.
— І запродати й дружину, і письменництво моє, і всеньке життя?
— Ах, — прошепотів той голос. Тоді ще шепнув своє останнє: — Так… — та ще додав: — І нарешті. Благословіть мене, отче, бо я справді грішив!
— Я не можу.
— Ні, можеш. І прости. Це ж священикова праця. Прости мене й поблагослови. Бо за мить буде вже запізно. Не посилай мене до пекла вічного!
Я заплющив очі й проказав: «Я благословляю вас». А тоді ще додав: «І прощаю вас, хоча, о Боже, я вас не розумію!»
— А хто коли розумів? — видихнув він. — Я й сам не розумів себе, — голова його плюхнулася об панель. — Дуже дякую, — його очі заплющилися, щоб бачити отой зовнішній простір, де вже немає звуків. Я додав ще й мій власний шлях. Гук могутньої брами, що зачиняється забуттям, гуркіт замиканих дверей склепу.
— Я прощаю вас! — крикнув я жахливій машкарі того чоловіка.
«Я прощаю вас…» — мій голос луною повернувся зі склепіння порожньої церкви.
Вулиця була безлюдна.