Вираз він мав такий, ніби й хотів потиснути мені руку, але не знав, як це зробити. Отож я обійшов його, назбирав диванних подушок, як робив це у ті колишні дні, й умостився на тій купі.
Довелося Менні Ляйберові засміятись.
— Ви так ніколи й не позбудетеся цієї звички?
— Якби я цього позбувся, ви б мене живцем згамали.
І задивився повз нього на стіну.
— То що, прохід перекрили?
Менні сповз зі свого стола, підійшов і зняв дзеркало з гачків. Там, за ним, де колись були двері, тепер виднів свіжий тиньк, уже й пофарбований.
— Тяжко повірити, що тудою, з дня в день і з року в рік, сюди проходив Монстр, — сказав я.
— Не був він Монстром, — заперечив Менні. — Він керував студією. Без нього вона б давно пропала. То тільки наприкінці він ошалів. А доти він увесь той час був Богом за дзеркалом.
— І так і не призвичаївся до того, що люди витріщають на нього баньки?
— А ви б, на його місці, призвичаїлись? Що тут такого незвичайного в тому, що він переховувався, а глупої ночі приходив тунелем і сидів у цьому кріслі? Не дурніша та й не блискучіша ідея, ніж щоб фільми сходили з театральних екранів, аби заволодіти світом. І тоді всяке кляте європейське місто починає мавпувати нас, шалених американців: одягатися, мати зовнішній вигляд, розмовляти й танцювати лише так, як робимо це ми. Саме завдяки фільмам ми й завоювали світ, але нам, дурням, бракує кебети це збагнути. Якщо все це так, то що, кажу я, є аж такого незвичайного в подібній креативності чоловіка, загубленого серед умеблювання?!
Я допоміг йому знову почепити дзеркало на той свіжий тиньк.
— Незабаром, хай-но все воно вляжеться, — сказав Менні, — ми запросимо вас із Роєм сюди назад і вибудуємо тут Марс.
— Але вже без Чудовиськ.
Менні завагався.
— Про це поговоримо згодом.
— Кг-гу, — зронив я.
Глянув на те крісло.
— А ви не хочете замінити його?
Менні поміркував.
— Радше відрощу зад, аби було що туди поміщати. Такий був рік, що я худнув — навіть у тім місці.
— І досить великий буде цей зад, щоб відсунути отой нью-йоркський офіс назад?
— Якщо вкласти туди й мізки, то чом би й ні? Тепер, коли його не стало, мені треба стільки встигати. А хочете примірятись, як воно було б вам?
Я довгу мить дивився на те крісло.
— Ні.
— Боїтесь, що як сядете, то вже ніколи Й не встанете? Забирайте поки що свої матеріали, а за місяць вертайтесь.
— Коли вам буде потрібна нова кінцівка для «Ісуса й Пілата», чи для «Христа й Констянтина», а чи…
І потис йому руку, перш ніж він устиг відскочити.
— Хай щастить!
— Гадаю, і він саме це має на увазі, — промовив Менні до стелі. — Дідько.
Він крутнувся, рішуче підійшов і вмостився у кріслі.
— Ну, і як відчуття? — поцікавився я.
— Незле, — заплющивши очі, він відчував, як усе його тіло заглиблюється в сидіння. — Можна звикнути.
Біля дверей я озирнувся на його малість, укляклу в такенній великості.
— Ви все ще ненавидите мене? — запитав він, не розплющуючи очей.
— Атож, — відказав я. — А ви мене?
— Авжеж, — зронив він.
Я вийшов і зачинив за собою двері.
75
Я переходив вулицю, а Генрі ступав поруч, орієнтуючись на звук моєї ходи й вихиляси його валізи у моїй руці.
— Чи ж усе ми забрали, Генрі? — запитав я.
— Чи всеньке моє життя умістилося в одній валізі? Запевне!
На краю протилежного, від оселі, хідника ми обернулись.
Хтось десь вистрелив із невидимої та безгучної гармати. Половина будинку так і завалилася.
— Звучить так, ніби підірвали Венеційський пірс, — прокоментував Генрі.
— Атож.
— Звук — наче бурун об скелі розбився.
— Авжеж.
— А чи той день, як підривали рейки того великого червоного трамвая.
— Еге ж.
Завалилася й решта оселі.
— Ходімо, Генрі! — сказав я. — Ходімо додому.
— До дому, — сказав Сліпий Генрі й задоволено кивнув головою. — Чи ж я хоч коли мав дім? А звучить мило.
76
Поки прибули Генріні родичі, щоб забрати його до Нового Орлеана, я обійшов, останньою каруселлю, і Крамлі, й Роя, і Фріца, й Меґґі, й Констанс.
Того дня була у нас гучна музика, і пиво лилося рікою, а сліпий Генрі вчотирнадцяте розказував і на миґах показував, як він виявив ту порожню могилу, а Констанс, напівп’яна й напіводягнута, покусувала мені вухо, коли це навстіж розчахнулися двері мого невеличкого будинку.