Я вихопив книжку, згодом жбурнув назад, тож Крамлі довелось її впіймати. Одначе вона упала, розгорнувшись на сторінці, де хтось вивів більш, аніж просто великий хрест, поруч з прізвищем, записаним такими ж гігантськими літерами, що нагадували кеглі для циркової афіші.
Крамлі враз спохмурнів. Я заходився читати прізвище, обернене догори дриґом: Каліфія. Королева Каліфія, Бункер-Гіл. Адреси нема. Зазначений лише телефонний номер.
Насупившись, Крамлі ніяк не міг відвести очей від цього напису.
— Ти часом не знаєш, де це? — запитав я.
— Бункер-Гіл, хай тобі грець, знаю. Не сплутаю це місце ні з чим. Я народився за кілька кварталів на північ. Хто тільки не скитається у тій домині — мексиканці, цигани, ірландці, з чиїх вікон настовбурчилися димарі, біле потереб’я і чорна нечисть. Я туди, бувало, вчащав, навідувався до похоронного бюро «Каллагана та Ортеґи». Плекав надію надибати справжніх трупів. Боженько, Каллаган і Ортеґа, які прізвища вліплені побіля Хуареса II, гвадалхарських пройдисвітів, зів’ялих квітів з Розаріта-Біч і дублінських хвойд. Не що інше, як коблище наволочі.
Ураз Крамлі крикма закричав, переповнений люттю через свої мандрівні балачки, готовий примкнути до моїх наступних розвідин.
— Ти чув, що я блею? Ти слухав цю маячню? Боже милостивий!
— Авжеж, — відповів я. — А чому б нам просто не зателефонувати бодай за одним з номерів, обведених червоним кружальцем, і не з’ясувати, чи та людина ще походжає землею, а чи присипана нею?
Не давши йому змоги почати крутити носом, я вирвав з рук книгу і погнав дюнами догори — до яскраво освітленого басейну Реттіґан, що красувався ззовні будинку; там у внутрішньому дворикові, на скляному столі телефонний апарат ніби дочікувався слушного часу. Я навіть не наважився позирнути на Крамлі, який ні на крок не зрушив з місця, поки мій палець набирав номер.
У слухавці почувся віддалений голос: «Номер більше не обслуговується». Приїхали, подумав я, хоча ні, зачекай!
Я хутчій зв’язався з довідковим бюро, розізнав номер, набрав його та відклав слухавку вбік так, аби Крамлі теж міг усе чути.
— Каллаган і Ортеґа, доброго вечора! — голос, який доносився зі слухавки, пробирав своїм глибоким і визрілим ірландським чи то шотландським акцентом, ніби долинав із головної сцени Еббі-театру.
Я загигикав. Потім кинув погляд на Крамлі, який копошився внизу.
— Каллаган і Ортеґа, — прозвучало знову, тепер гучніше, з нотками розлюченості. Потім запала довга тиша. Я не зронив ані пари з уст. — Що за чортівня? А?
Я повісив слухавку до того, як Крамлі підійшов до мене.
— Трясця твоїй матері, — сказав він, — приманка спрацювала.
— Це приблизно за два-три квартали від того місця, де ти народився?
— За чотири. Ну ти й хитра шельма.
— І-і-і? — протягнув я.
Крамлі схопив книгу Реттіґан.
— Ніби Книга мертвих, і ніби не зовсім, так? — поспитав Крамлі.
— А що, коли спробувати на інший номер? — Я розгорнув книгу, погортав і зупинився на Р. — Овва, поглянь-но сюди. Мати Божа, о так, цей навіть кращий, аніж Королева Каліфія.
Крамлі скорчив гримасу і сказав:
— Реттіґан, Маунт-Лоу. Цікаво, хто це з Реттіґанів поселився на узвишші Маунт-Лоу? Колись давно курсував тими пагорбами великий червоний трамвай, возячи тисячі людей на пікніки. Правда, він ущент розбився. Відтоді минуло пів мого віку.
Тінь спогадів умить промайнула обличчям Крамлі.
Я запримітив ще одне прізвище.
— Реттіґан. Собор Святої Вібіани.
— Милостивий Ісусе, який же це Реттіґан зачаївся у соборі Святої Вібіани?
— Сказав, наче католик, який тільки-но утвердився у вірі. — Я пильно вдивлявся у спохмурніле обличчя Крамлі. Міна його залишалася такою самою. — Тобі нецікаво? Я, здається, натрапив на потрібний шлях.
Я зробив три кроки до виходу, і тут посипалася лайка:
— Якого біса і чим це ти доберешся туди без прав і автівки?
Я завмер у тій же позі.
— Ти мене й підкинеш!
Залягла тривка вдумлива тиша.
— Чи не так? — умент докинув я.
— Чорт забирай, ти ж знаєш, де раніше курсував цей трамвай, що прямував до Маунт-Лоу?
— Мене возили туди батьки, коли мені було всього-на-всього півтора року.
— Це означає, що ти можеш вказати дорогу?
— Пригадую до дрібниць.
— Припни язика, — відрізав Крамлі, тільки-но закинув півдюжини пива у свою тарадайку. — Краще запльовуйся у машину.
Ми заповзли в автівку, полишивши Гершвіна позаду, аби той і надалі вистукував по дірках валика піаноли мелодію про Париж, а самі дали чосу.