— Якось надто багато, — мовив Генрі. — Ми усі минули?
— Ще одне останнє дзеркало з датою. Тридцять перше жовтня. Торік.
— Як так виходить, що усі твої трафунки припадають на Геловін?
— Доля і передбачливість поблажливі до таких легкодухів, як я.
— Ти назвав дату, але… — Генрі приклався до студеного скла. — Нема імен?
— Жодного.
— Вона замислила повернутись і додати ім’я? Затіяла виринути так, аби шум від неї хіба що собаки вчули, коли тут буде потемки. Вона…
— Тримай язика на зашморзі, Генрі, — я в сто очей дивився на дзеркала, у підвальний морок, де сновигали тіні-примари.
— Синку, — Генрі обхопив мою руку, — ворушися далі, поганцю.
— Ще дещо залишилося наостанок, — я зробив дюжину кроків і спинився.
— Не розповідай, — Генрі заковтнув повітря, — ти тільки-но зійшов з підлоги.
Я глянув униз на круглий люк. Теміні, що вростала углибину, не було кінця-краю.
— На звук — ніби порожнеча, — Генрі вдихнув, — дощовий стік із чистою водою!
— По задній бік театру, так.
— Прокляття!
Зненацька знизу ринув потік води, свіжий приплив, що віддавав запахом зеленастих пагорбів і холоднавого повітря.
Дощило кілька годин тому. Достатньо години, аби вода хлинула сюди. Більшу частину року водостік залишається сухим. А зараз натекло десь фут завглибшки, далі все впадає в океан.
Я схилився, щоби промацати отвір зсередини. Щаблі.
— Ти ж не спускатимешся? — запитав Генрі.
— Це темний, прохолодний і довгий шлях до водойми: якщо будеш необачним, підеш на дно.
Генрі пирскнув.
— Ти вважаєш, вона дісталася сюди саме цим шляхом, аби перевірити імена?
— А чи прошмигнула через театр і зійшла сюди?
— Ей! Води он побільшало!
Порив доволі холодного вітру потягнув із отвору.
— Ісусе Христе! — скрикнув я.
— Що?
Я понурив очі.
— Я щось побачив!
— Може й ти не розгледів, а мені вдалося! — пучок світла дугами несамовито закрутився дзеркальною кімнатою, а Генрі того моменту взяв мене за лікоть та відтягнув від отвору.
— Ми рухаємося правильним шляхом?
— Ісусе! — спохопився я. — Сподіваюся на це!
Розділ тридцять третій
Таксі спинилося на узбіччі позаду здоровецької білої арабської фортеці Реттіґан.
— Боженько! — скрикнув Генрі й докинув: — Лічильник нацикав зайвого. Відтепер кермуватиму я.
Крамлі не було побіля дверей, що виходили на побережжя: стояв далі поруч із басейном, з півдюжиною келихів, наповнених до краю мартіні, у двох із них уже проглядалося дно. Він завзято метнув оком на них і силкувався виправдовуватися:
— Я отеперчки готовий до твоїх пришелепкуватих вибриків. Уже маю амуніцію. Привіт, Генрі. Генрі, ти поки не каєшся, що рвонув з Нью-Орлеана заради цієї скриньки Пандори?
— Одне з цих пійл відгонить горілкою, чи не так? Воно і в мене невдоволення як рукою зніме.
Я простягнув келих Генрі та притьмом прихопив один собі, Крамлі ж похнюпився через моє німуваня.
— Що ж, ділися, — не втримався він.
Я розповів йому про Граумана і гардеробні з дзеркалами, що затесались у підвалі.
— Плюс, — вів далі я, — вдалося скласти перелік.
— Тримай це. Ти спам’ятав мене, — визнав Крамлі. — Дай-но доб’ю іншу, — він із потішним вітанням підняв келих. — Гаразд, а тепер читай свої переліки.
— Хлопчик із бакалії на Маунт-Лоу. Сусіди Королеви Каліфії з Бункер-Гіл. Секретарка отця Реттіґана. Кіномеханік з високості Китайського театру Граумана.
Генрі урвав на слові:
— Що за джентльмен з Граумана?..
Я змалював Раслера, притаєного за стосами старих плівок, із світлинами усіх цих тужливих жінок на стінах, із загубленими іменами.
Генрі почав метикувати:
— Ей, чуєш-но. А ти раптом не склав перелік усіх тих панянок, які красувались угорі на знимках?
Я взявся вчитуватись у свій записник:
— Мейбл. Гелен. Мерілі. Аннабел. Гейзл. Бетті Лу. Клара. Полліана.
Крамлі випростався.
— А список тих імен, виведених на дзеркалах у підвалі, теж склав?
Я заперечливо захитав головою.
— Там була темрява.
— Та то — як собаці муху з’їсти, — Генрі лупнув себе по голові. — Гейзел. Аннабел. Грейс. Полліана. Гелен. Мерілі. Бетті Лу. Вбачаєте схожості?
Під час того, як з рота Генрі зринали імена, я проставляв прапорці у своєму олівцевому переліку. Бездоганний збіг.