— Ні.
— Налякався пітьми?
— Я і є темінню! — відповів Генрі.
Вони пішли.
Лаячись німецькою, я заходився злазити вниз, оповитий імлою, туманом та нічним дощем.
Розділ сороковий
Я й не спам’ятався, як зовсім несподівано опинився у Мехіко, тисяча дев’ятсот сорок п’ятого року. Затим у Римі тисяча дев’ятсот п’ятдесятого.
Катакомби.
Річ у тім, що темрява, яку ми вимальовуємо у своїй уяві, зазвичай має однаковий вигляд: вона вщерть кишить муміями, вишпурнутими з їхніх домовин, бо не спроможні були оплатити свої похорони.
Чи вигулькують сонмищем тисяч кісток, черепів, збиваєш їх — і вони розбігаються врізнобіч від центру поля.
Темінь.
І я потрапляю в пастку поміж двох шляхів, що вели до вічних сутінків у Мехіко і до вічності під Ватиканом.
Темінь.
Я повів оком на драбину, котра вела до надійної місцини, де був незрячий Генрі та розлючений Фріц.
Але їхні силуети давно розчинились у світлі чудернацького фасаду Граумана.
Я вловлював хлюпіт хвиль, що нагадував стукіт серця, він долунював через десять миль, зароджуючись унизу за течією, з боку Венеції. Он там, чорт забирай, панує безпека. Одначе двадцять тисяч ярдів потьмянілого бетонного покриву розділяло мене зі солонуватим нічним вітром. Я пожадливо заковтнув повітря, адже…
Із пітьми виринув блідолиций чоловік, важко перебираючи ногами.
Не скажу, що ноги його геть не слухалися, втім, було щось незвичне у всій постаті, колінах, ліктях, у тому, як ворушилася голова, двиготіли руки, наче крильця підбитої птахи. Від його позирку я заціпенів на місці.
— Я знаю тебе! — закричав він.
Я випустив з руки ліхтарик.
Він підібрав його й окликнув:
— Що ти робиш отут внизу? — голос блідолицого рикошетом відбивався від бетонних стін. — Хіба тебе не було?.. — він назвав мене на ім’я. — Авжеж! Ісусе, та ти ж ховаєшся? Зійшов униз, аби залишитися тут? Ласкаво просимо, чи що сказати в такому разі?! — бліда тінь його руки замахала ліхтариком. — Яка місцина, так? Я тут достолиха років. Зійшов сюди просто роззирнутись. Але назад так і не повернувся. Друзів — як піску морського. Хочеш познайомитися з ними?
Я заперечливо похитав головою. Він пирхнув.
— Чорт забирай! Чому б тобі не мало кортіти познайомитися з тими заблукалими під землею дурундасами?
— Звідки ти довідався, як мене зовуть? — запитав я. — Ми ходили разом до школи?
— Ти не пригадуєш? Тиць, моя радість!
— Гарольде? — я натужив одну зі своїх звивин. — Россе?
Звідкись доносилося скрапування води з-під крана.
Я перелічив ще кілька імен. Сльози підійшли до очей. Ральф, Семмі, Арнольд, шкільні друзяки. Гарі, Філіп пішли воювати, заради Бога.
— То хто ж ти? І коли ми познайомилися?
— Ніхто ніколи нікого не впізнає, — він позадкував.
— Ти був моїм найкращим приятелем?
— Я завжди вірив, що ти сягнеш чимало. Як і знав те, що не зумію нічого особливо добитися, — сказав дещо віддалено він.
— Війна.
— Я згинув напередодні війни. Помер і після неї. Я ніколи не народжувався, бач, як вийшло? — сказав, ще більше віддаляючись, він.
— Едді! Еде. Едварде. Едуардо, це ж ти! — моє серце хутко застукотіло, а голос пожвавився.
— Коли ти востаннє зв’язувався зі мною? А на мій похорон знайшов час? Ти бодай знав про нього?
— І краєм вуха не чув, — зізнався я, повагом наближаючись до нього.
— Приходь удруге. Не варто стукати. Я звідси ні на крок. Постривай! Ти когось шукаєш? — повів гучніше він. — Який у неї вигляд? Ти почув, що я запитав? Яка вона? Я маю слушність? Так, ні?
— Так! — випалив я.
— Вона пішли в тому керунку, — на тих словах він змахнув ліхтариком.
— Коли?
— Недавно. Що вона тут забула у Дантівському пеклі?
— Можеш її описати? — я розійшовся.
— «Шанель» номер п’ять!
— Що?
— «Шанель»! Це змушує пацюків шмигати туди-сюди. Їй поталанить, якщо добреде до побережжя.
— Тримайся чимдалі від Майл-Біч! — крикнув я.
— Що?
— Якнайдалі тримайся, — попередив я. — Вона десь неподалік. «Шанель» номер п’ять!
Я вирвав ліхтарик з його руки і знову спрямував світло на примарне обличчя.
— Де?
— Ти про що? — гучно засміявся він.
— Господи, я не знаю, де вона.
— На цім шляху, он на цім.
Його регіт розійшовся врізнобіч.
— Зачекай! Мені нічого не видно!
— Тобі й не треба. «Шанель»!
Знову розкотився сміх.