— Замовкни! Ти взагалі знаєш чи ні, що я кохаю тебе, тупа погань?
— Знаю.
— Незважаючи на все те, що ти встругав, я досі тебе кохаю. Боже, помилуй мене! Невже усі жінки мають примиритися з цим?
— Більшість, — сказав я, — більшість. І жодних тобі пояснень. Жодних причин. Страшнюча правда. Собацюра волочиться. Собацюра вертається додому. Собацюра усміхається. Б’єш його. Він прощає тебе, бо йому теж вибачили. А тоді лізе у свою халабуду або живе собі сам. Я не хочу жити наодинці. А ти?
— Ісусе Христе, споможи, я також не хочу. Витри носа.
Я витер. Але кров ще накрапувала.
— Вибач, — скрикнула Меґґі.
— Не проси вибачення. Це останнє, що ти мала б робити. Не варто.
— Зачекай, — сказав Генрі, — послухай.
— Що? — прозвучало в унісон.
— Відчуваєте? — запитав Генрі.
— Що саме, що, хай тобі трясця?
— Здоровенний прибій, найбільша хвиля насувається сюди зараз, — пробурмотав Генрі, — несучи щось із собою.
Удалині задзявкали тюлені.
Ген там величезна хвиля закрутилася догори.
Крамлі, Генрі, Меґґі, Фріц і я затамували дихання.
Хвиля прибилася до берега…
