«Такі жінки, як ця, — сказав він, — неодмінно мають свою історію. Життя не може їх оминути».
«Краса — мабуть, дуже небезпечне надбання», — зауважив я.
«Справа не тільки в красі, — заперечив він. — Тут є й щось інше. Подивися на неї знову. Навколо цієї жінки або з її вини неодмінно має щось відбуватися. Як я вже сказав, життя просто не може її оминути. Дивні й загадкові події завжди супроводжуватимуть її. Досить подивитися на неї, щоб це зрозуміти».
Він помовчав, а тоді з усмішкою додав:
— Так само, як, глянувши на отих двох жінок, ти відразу зрозумієш, що з ними нічого надзвичайного статися не може. Вони створені для безпечного та безподійного існування.
Я простежив за його поглядом. Дві жінки, яких він мав на увазі, щойно сюди прибули — голандський пароплав компанії Ллойд причалив у порту цього вечора, і його пасажири тільки-но почали з’являтися в ресторані.
Коли я подивився на тих двох жінок, то відразу зрозумів, що хотів сказати мій товариш. То були дві англійські леді — досконало милі та люб'язні англійки, котрі подорожують світом і яких ми часто зустрічаємо за кордоном, їхній вік, я сказав би, наближався до сорока років. Одна з них була русява й трошки — зовсім трошки — занадто повна. Друга була чорнява й трошки — знову ж таки зовсім трошки — схильна до кощавості. Вони, як то кажуть, належали до тієї породи жінок, що добре збереглись, одягнені в скромні й добре скроєні твідові костюми й невинні щодо будь-яких зловживань косметикою. Вони мали той вигляд спокійної впевненості, право на яку належить англійським жінкам від народження. У жодній із них не можна було помітити нічого незвичайного. Вони були точно такі, як і тисячі їхніх сестер. Вони, безперечно, побачать усе, що мають намір побачити, за допомогою путівників Бедекера й будуть сліпі до всього іншого. Вони навідуватимуться до англійських бібліотек і відвідуватимуть англіканську церкву повсюди, де їм доведеться побувати, і було дуже ймовірно, що одна з них або й обидві трохи малюватимуть. І, як слушно сказав мій друг, нічого загадкового чи незвичайного не може трапитись ані з першою, ані з другою, якщо навіть вони об’їдуть половину світу. Я перестав дивитися на них і знову спрямував свій погляд на нашу гнучку іспанку з її примруженими, палаючими очима — і усмішка заграла на моїх губах.
— Бідолашні, — сказала Джейн Гел’єр, співчутливо зітхнувши. — Я вважаю дурними тих людей, які не домагаються в житті всього, на що вони спроможні. Наприклад, та жінка з Бонд-стрит, — Валентина, — ну, хіба ж вона не чудова? Навіть Одрі Денмен захоплюється нею — а чи бачили ви Одрі у виставі «Крок униз»? У першому акті вона там грає школярку — і грає бездоганно. А їй же ніхто не дасть менше, як п'ятдесят, а зовсім недавно я випадково довідалася, що насправді їй уже під шістдесят.
— Розповідайте далі, — сказала місіс Бентрі, звертаючись до доктора Ллойда. — Мені подобаються історії про гнучких іспанських танцюристок. Це допомагає мені забути, яка я стара й товста.
— Даруйте мені, — сказав доктор Ллойд тоном вибачення, — але насправді моя історія не про іспанську жінку.
— Справді?
— Справді. Як потім з'ясувалося, я та мій друг помилялись. У житті тієї іспанської красуні не було нічого цікавого. Вона вийшла заміж за клерка з кораблебудівельної контори, і на той час, коли я покинув острів, уже народила п’ятьох дітей і дуже погладшала.
— Те саме було й із дочкою Ізраела Петерса, — втрутилася до розмови міс Марпл. — Тією самою, яка стала виступати на сцені й мала такі гарні ноги, що їй доручили грати головну чоловічу роль у пантомімі. Усі вже стали казати, що з неї не буде пуття, але вона одружилася з комівояжером і пречудово влаштувала своє життя.
— Сільські паралелі, — тихо прошепотів сер Генрі.
— Отже, моя історія не про красуню іспанку, — повів далі доктор Ллойд. — Моя історія про двох англійських дам.
— З ними щось сталося? — злякано вигукнула міс Гел'єр.
— Із ними справді дещо сталось — і вже наступного дня.
— Ну ж бо, ну ж бо, — підбадьорливо промовила місіс Бентрі.
— Із чистої цікавості, виходячи того вечора з готелю, я зазирнув у реєстраційну книгу. Я досить легко знайшов там прізвища й імена двох англійок. Міс Мері Бартон і міс Емі Дерент із Літл-Педокс, Котон-Вієр, графство Бекінґемшир. Мені тоді навіть на думку не спало, що незабаром я знову зустрінуся з власницями цих імен — і за яких трагічних обставин!