«Це важко пояснити. Але бувають випадки, коли людина вдається до дій, які вважаються дуже поганими — які вважаються злочином, в інтересах добра й маючи на це поважні причини».
Я сухо відповів, що, мабуть, деякі злочинці виправдовують свої злочини в такий спосіб, і вона відсахнулася від мене.
«Але це жахливо, — прошепотіла вона. — Жахливо».
А потім, змінивши тон, попросила мене прописати їй якесь снодійне. Їй жодного разу не вдалося нормально поспати після того — тут вона на мить завагалася — після того жахливого потрясіння.
«А ви певні, що причина в цьому? Вас ніщо не турбує? Може, ви маєте якийсь тягар на душі?»
«Тягар на душі? Який тягар може бути на моїй душі?»
Її голос прозвучав сердито й підозріливо.
«Душевний неспокій іноді призводить до безсоння», — недбало відповів я.
Вона, здавалося, на мить замислилась.
«Ви маєте на увазі неспокій, який людина відчуває за своє майбутнє, чи неспокій за минуле, якого вже не зміниш?»
«Обидва».
«Але який сенс у тому, щоб терзати собі душу, думаючи про минуле? Ти однаково не зможеш його повернути. Тож не треба думати про нього. Не треба».
Я прописав їй легку снодійну мікстуру, попрощався й пішов. Ідучи від неї, я довго міркував над її словами:
«Ти однаково не зможеш його повернути». Чого повернути? Або кого?
Гадаю, остання наша розмова певною мірою підготувала мене до того, що мало статися. Я такого, звичайно, не сподівався, та коли воно сталося, не був здивований. Оскільки, як ви, думаю, вже зрозуміли, Мері Бартон справила на мене враження дуже совісної жінки — не слабкої грішниці, а жінки з переконаннями, схильної діяти так, як вони їй підказують, і яка не похитнеться у своїй рішучості, доки віритиме в них. Але в мене виникло враження, що під час нашої останньої розмови вона почала сумніватись у своїх переконаннях. Її останні слова підказали мені, — принаймні так мені здалося, — що вона почала відчувати перші слабкі ознаки того жахливого почуття, яке руйнує душі, — каяття.
Це сталося в Корнуолі, на невеличкому морському курорті, досить безлюдному в ту пору року. Були, — дайте-но мені пригадати, — якщо не помиляюся, останні дні березня. Я прочитав про це в газетах. В одному з невеличких готелів оселилася така собі міс Бартон. Вона була дуже дивною та якоюсь химерною у своїй поведінці. Це було помічено всіма. Уночі вона ходила туди-сюди по своїй кімнаті, щось бурмочучи сама до себе й не даючи спати людям, які жили в сусідніх номерах. Одного дня вона прийшла до священика та сказала, що має повідомити йому щось надзвичайно важливе. Вона сказала йому, що вчинила злочин. Потім, замість договорити до кінця, рвучко підхопилася на ноги й сказала, що прийде завтра. Священикові здалося, вона не зовсім у собі, і він не сприйняв її самозвинувачення серйозно.
Наступного ранку виявили, що в кімнаті, яку вона винаймала в готелі, її немає. Вона залишила записку, адресовану слідчому. Її зміст був таким:
Я збиралася поговорити вчора зі священиком, у всьому йому зізнатись, але вона не дозволила мені це зробити. Я можу спокутувати свою провину лише в один спосіб — життя за життя; і моє життя має закінчитися так само, як закінчилося її життя. Я теж повинна втопитись у глибокому морі. Я вірила в те, що мої дії були виправданими. Тепер я бачу, що це не так. Якщо я хочу, щоб Емі мене пробачила, я повинна прийти до неї. Нікого не звинувачуйте в моїй смерті.
Її одяг знайшли на пляжі невеликої затоки неподалік, і здавалось очевидним, що вона роздяглася там і рішуче попливла у відкрите море, де, як усі знали, була небезпечна течія, що могла віднести людину дуже далеко.
Тіла не знайшли, але через деякий час було видано дозвіл на засвідчення смерті. Вона була жінка багата, її статок оцінювали в сто тисяч фунтів. Позаяк вона померла, не залишивши заповіту, то все відійшло її найближчим родичам — родині кузенів, які жили в Австралії. У газетах дуже коротко згадувалося про трагедію на Канарських островах, і висловлювалося припущення, що смерть міс Дерент негативно вплинула на здоровий глузд її подруги. Розслідування закінчилося типовим вердиктом: Самогубство внаслідок тимчасового розладу психіки.
Ось так упала завіса над трагедією Емі Дерент та Мері Бартон.
Запала довга мовчанка, а потім Джейн Гел’єр судомно хапнула ротом повітря.
— Але ви не повинні тут зупинятися — на найцікавішому місці. Розповідайте далі.
— Але ви ж розумієте, міс Гел’єр, це не детективний серіал. Це реальне життя; а реальне життя зупиняється там, де йому заманеться.