Тепер мені дуже хотілося б ясно й по порядку розповісти про те, що відбувалося далі. Я була ще в холі, коли за чверть до сьомої туди ввійшов містер Сандерс. З ним було двоє чоловіків, і всі троє, як мені здалося, трохи напідпитку. Містер Сандерс покинув своїх двох приятелів і рушив прямо туди, де сиділи я та міс Тролоп. Він сказав, що хоче запитати нашу думку про різдвяний подарунок, який він готує для своєї дружини. Ішлося про вечірню сумочку.
«Ви ж повинні розуміти, шановні дами, — сказав він. — Я лише грубий матрос. Що я знаю про такі речі? Мені було надіслано три сумочки на вибір, і я хочу, щоб ви висловили про них думку експертів».
Ми, звичайно, сказали, що з радістю йому допоможемо, і він запитав, чи ми не проти піднятися до їхньої кімнати, бо його дружина може повернутися щохвилини, і він не може гаяти час. Тож ми пішли з ним нагору. Я ніколи не забуду, що сталося потім, — мої пальці й зараз тремтять.
Містер Сандерс відчинив двері до спальні й увімкнув світло. Не знаю, хто з нас побачив це першим…
Місіс Сандерс лежала долілиць на підлозі — мертва.
Я підбігла до неї першою. Опустилася навколішки й помацала пульс, але марно — її рука була вже холодною й закляклою. Біля її голови лежала панчоха, наповнена піском, — зброя, якою їй було завдано смертельного удару. Міс Тролоп, дурне створіння, безперестанку скиглила біля дверей, обхопивши руками голову. Сандерс скрикнув: «Дружино моя! Дружино!» — і кинувся до неї. Я не дозволила йому доторкнутися до тіла. Бо я була певна в ту мить, що це він її вбив, і, можливо, він помітив на ній щось таке, що хотів би прибрати чи заховати.
«Ні до чого не слід доторкатися, — сказала я. — Візьміть себе в руки, містере Сандерс. Міс Тролоп, ідіть униз і приведіть директора».
Я стояла там навколішках біля тіла. Я не хотіла залишати Сандерса наодинці з ним. А проте мусила визнати, що якщо цей чоловік грав, то грав він чудово. Він здавався розгубленим, приголомшеним і до божевілля переляканим.
Директор прийшов відразу. Він швидко оглянув кімнату, потім виставив нас усіх за двері, а двері замкнув на ключ, який забрав із собою. Потім пішов до себе й зателефонував у поліцію. Здавалося, минули століття, поки вони прийшли (згодом ми довідалися, що телефонна лінія була несправна). Директор мусив послати людину на поліційну дільницю, а Гідро розташований далеко за містом, на краю зарослого вересом болота. І протягом усього того часу нам доводилося терпіти дурне базікання місіс Карпентер. Вона була просто щаслива, що її пророцтво «Бог любить трійцю» справдилося так швидко. Сандерс, я чула, вийшов у сад і блукав там туди-сюди, стискаючи долонями голову, стогнучи та демонструючи всі ознаки невтішного горя.
Але зрештою поліція з’явилася. Вони пішли нагору з директором і містером Сандерсом. Згодом покликали й мене. Я піднялася нагору. Інспектор був у їхній кімнаті, він сидів за столом і писав. Він здавався чоловіком розумним і мені сподобався.
«Міс Джейн Марпл?» — запитав він.
«Так, це я».
«Я так розумію, пані, що ви були присутні, коли знайшли тіло загиблої?»
Я підтвердила його слова й точно описала, як усе було. Я думаю, бідолашний чоловік відчув справжню полегкість, знайшовши нарешті людину, здатну логічно відповідати на його запитання, бо перед цим йому довелося мати справу із Сандерсом та Емілією Тролоп, котра, як мені здається, була цілком деморалізована — а чого ще можна було сподіватися від цього дурного створіння! Пам’ятаю, як моя дорога матуся навчала мене, що шляхетна жінка повинна завжди панувати над собою на людях, незалежно від того, як вона поводиться, коли залишається наодинці із собою.
— Чудове правило, — серйозно сказав сер Генрі.
— Коли я закінчила, інспектор сказав: «Дякую вам, пані. А тепер я хотів би вас попросити ще раз поглянути на тіло. Чи воно лежить у тій самій позі, у якій лежало, коли ви ввійшли до кімнати? Чи його ніхто не пересунув?»
Я сказала, що перешкодила Сандерсові зробити це, й інспектор схвально кивнув головою.
«Схоже, цей джентльмен страшенно засмучений», — зауважив він.
«Атож, схоже», — відповіла я.
Не думаю, що я зробила якийсь спеціальний наголос на слові «схоже», але інспектор подивився на мене проникливим поглядом.
«Отже, ми можемо вважати, що тіло лежить у тій самій позі, у якій воно було знайдене?» — запитав він.
«Крім капелюшка — так», — відповіла я.
Інспектор пильно подивився на мене.
«Крім капелюшка? Що ви маєте на увазі?»