— Ми не засумнівалися в тому, що там було тіло бідолашної Ґледіс; але ж ми не бачили її обличчя. Вона лежала долілиць, ви ж пам’ятаєте, і капелюшок усе приховував.
— Але ж вона була вбита?
— Так, згодом. Але в ту мить, коли ми телефонували до поліції, Ґледіс Сандерс була жива й здорова.
— Ви хочете сказати, що хтось прикидався нею? Але ж коли ви доторкнулися до неї…
— Це було мертве тіло, поза всяким сумнівом, — сказала міс Марпл дуже серйозним голосом.
— Але ж, хай йому біс, — пробурмотів полковник Бентрі, — мертві тіла не валяються на кожному кроці. Що ж вони зробили з тим першим трупом потім?
— Він відніс його назад, — сказала міс Марпл. — То була підла думка — але надзвичайно розумна. Наша розмова у вітальні наштовхнула його на неї. Тіло бідолашної Мері, покоївки, — чому б не використати його? Ви ж пам’ятаєте, кімната Сандерсів була поруч із помешканнями слуг. Кімната Мері була від них через двоє дверей. Люди з похоронного бюро мали прийти набагато пізніше — він розраховував на це. Він переніс тіло по балкону (о п’ятій було вже темно), одягнув його в одну із суконь своєї дружини та в її велике червоне пальто. А потім виявив, що комод із капелюшками замкнений! Йому залишалося тільки одне, і він скористався одним із капелюшків бідолашної дівчини. Ніхто цього не помітить. Він поклав панчоху з піском поруч із нею. Потім пішов улаштовувати своє алібі.
Він зателефонував дружині, назвавши себе містером Літлвортом. Я не знаю, що він їй сказав — вона була довірлива жінка, як я вже вам говорила. Але він умовив її покинути гру в бридж раніше й не заходити в готель Гідро через парадні двері, а чекати його біля пожежної драбини, де вони зустрінуться о сьомій. Він, мабуть, сказав їй, що має для неї якийсь сюрприз.
Він повертається до готелю Гідро зі своїми приятелями і влаштовує так, щоб міс Тролоп і я натрапили на вбиту разом із ним. Він навіть поривається перевернути тіло горілиць, і я зупиняю його! Потім директор телефонує в поліцію, а він, хитаючись, виходить із готелю.
Ніхто не вимагав від нього алібі на час після вбивства. Він зустрічає свою дружину, підіймається з нею пожежною драбиною, вони заходять до їхньої кімнати. Можливо, він уже розповів їй якусь історію про тіло. Вона нахиляється над ним, а він хапає свою панчоху з піском і завдає удару… О, мої любі! Мене нудить, коли я думаю про це навіть тепер! Потім швидко знімає з неї пальто й спідницю, вішає їх у шафу і вдягає її в той одяг, який був на другому тілі.
Але капелюшок не налазить! Волосся Мері коротко підстрижене — а в Ґледіс Сандерс, як я вже казала, воно стягнуте у великий вузол на потилиці. Він змушений залишити капелюшок поруч із тілом у сподіванні, що ніхто не зверне на це уваги. Після цього він відносить тіло бідолашної Мері до її власної кімнати й кладе його туди, де воно лежало.
— Це здається неймовірним, — сказав доктор Ллойд. — Адже він ішов на великий ризик. Поліція могла з’явитися дуже скоро.
— Ви ж пам’ятаєте, що телефонна лінія вийшла з ладу, — сказала міс Марпл. — Це була його робота. Він не міг дозволити, щоб поліція прибула на місце злочину надто швидко. Коли ж вони нарешті прибули, то згаяли деякий час у кабінеті директора, перш ніж піднятися до спальні Сандерсів. Це було його найслабкішим пунктом — ану ж якби хтось помітив різницю між тілом, яке було мертвим дві години тому, і тим, яке менш як півгодини тому було ще живе. Але він покладався на той факт, що люди, які першими відкрили злочин, не володіють експертними знаннями.
Доктор Ллойд ствердно кивнув головою.
— Припускалося б, що вбивство скоєно за чверть до сьомої або десь так. Насправді воно було вчинене о сьомій або на кілька хвилин пізніше. Поліційний хірург не зміг би оглянути тіло раніше, як о пів на восьму. На той час він уже не міг би помітити різницю в часі.
— Я була тією людиною, яка повинна була б це помітити, — сказала міс Марпл. — Я мацала руку бідолашної дівчини, яка була холодна мов крига. А проте пізніше інспектор говорив про вбивство так, ніби воно було скоєне перед самим нашим прибуттям — і я не звернула на це уваги!
— Ви й так багато на що звернули увагу, міс Марпл, — сказав сер Генрі. — Ця історія відбулася ще до мого часу. Я навіть не пригадую, щоб чув про неї. Що сталося потім?
— Сандерса повісили, — сказала міс Марпл із виразом похмурої втіхи. — І я була дуже рада. Я ніколи не жалкувала про те, що допомогла віддати того чоловіка до рук правосуддя. Мене завжди страшенно дратували заклики сучасних гуманістів, що вимагають скасувати смертну кару.