— А що сталося з містером Леслі Фолкнером?
— Його відпустили врешті. У поліції сказали, що не змогли зібрати достатніх доказів для його звинувачення. Чи не здається вам, що вся ця справа була досить дивною?
— Безперечно дивною. Найперше запитання — чиїй історії вірити? Коли ви розповідали про все це, міс Гел’єр, то я помітив, що ви схильні вірити містерові Фолкнеру. Чи маєте ви якісь поважні причини для такої віри, окрім вашого інстинктивного почуття?
— Ні, не маю, — неохоче зізналася Джейн. — Мабуть, не маю. Але він був такий чемний, так щиро просив у мене вибачення за те, що прийняв за мене якусь іншу жінку, і в мене тоді не виникло найменших сумнівів у тому, що він каже правду.
— Я розумію вас, — сказав сер Генрі, усміхаючись. — Але ви повинні визнати, що він дуже легко міг вигадати всю цю історію. Він міг сам написати того листа, якого нібито одержав від вас. Він міг також сам прийняти снодійне, після того як успішно здійснив пограбування. Але мушу зізнатися, я не бачу, який сенс мали б такі його дії. Набагато простіше було проникнути в будинок, забрати там те, що він хотів забрати, і спокійно зникнути — хіба що його помітив хтось із сусідів і він знав, що за ним спостерігали. У такому разі він міг похапцем вигадати цей план, щоб відвернути від себе підозру й пояснити свою присутність у тому місці.
— Він був добре забезпечений? — запитала міс Марпл.
— Не думаю, — відповіла Джейн. — Ні, схоже, він терпів великі нестатки.
— Уся ця історія здається дуже дивною, — сказав доктор Ллойд. — Я мушу зізнатися, якщо ми повіримо цьому молодикові, то справа стає набагато заплутанішою. Навіщо було невідомій жінці, що вдавала із себе міс Гел’єр, затягувати того незнайомого чоловіка в цю справу? Навіщо їй було ставити таку досконало обмірковану комедію?
.— Скажіть-но мені, Джейн, — запитала місіс Бентрі. — Чи молодий Фолкнер зустрічався віч-на-віч із Мері Кер на будь-якому етапі розслідування?
— Я не знаю, — повільно проказала Джейн, зсунувши брови та щосили намагаючись пригадати.
— Бо якщо він із нею не зустрічався, то проблему розв’язано! — сказала місіс Бентрі. — Я певна, що маю рацію. Чи є щось легше, ніж удати, що тебе викликають телефоном до міста? Ви телефонуєте своїй покоївці з Педдінґтона чи будь-якої станції, на яку ви прибули, й, коли вона виїздить до міста, повертаєтеся додому. Молодий чоловік приходить на призначену зустріч, ви підкидаєте снодійне в його коктейль і створюєте сцену пограбування, намагаючись надати їй якнайбільшої переконливості. Ви телефонуєте до поліції, даєте їй детальний опис вашого цапа-відбувайла та знову їдете до міста. А потім прибуваєте додому пізнішим поїздом і розігруєте здивовану невинність.
— Але навіщо їй було красти свої власні коштовності, Доллі?
— Вони завжди так роблять, — сказала місіс Бентрі. — А крім того, я можу назвати сотні конкретних причин. Можливо, їй терміново були потрібні гроші, а старий сер Герман не хотів давати їй готівку: тож вона прикидається, ніби коштовності вкрадено, а потім таємно їх продає. А може, її хтось шантажував, погрожуючи розповісти про все її чоловікові чи дружині сера Германа. А може, вона навіть уже продала коштовності, а сер Герман став вимагати, щоб вона йому їх показала, і їй треба було знайти якийсь вихід. У книжках про це пишуть часто. Або їй захотілося вставити камінці в нову оправу й замінити їх у колишній штучними копіями, а він на це не погоджувався. Або — ось цікава думка, і про це мало пишуть у книжках — вона вдає, ніби коштовності в неї вкрадено, впадає в істерику — і він дарує їй новий комплект. Тож тепер вона має два комплекти замість одного. Жінки такого типу, я переконана, бувають по-диявольському винахідливі.
— Ви дуже розумна, Доллі, — сказала Джейн захоплено. — Мені б таке й на думку ніколи не спало.
— Може, ти й справді розумна, але вона не каже, що все було саме так, — утрутився до розмови полковник Бентрі. — Щодо мене, то я схильний підозрювати міського джентльмена. Він знав, яку йому треба надіслати телеграму, щоб прибрати свою коханку з дороги, а решту він міг легко зробити з допомогою своєї нової подруги. Схоже, нікому навіть на думку не спало поцікавитися його алібі.
— А що думаєте ви, міс Марпл? — запитала Джейн, обернувшись до старої леді, котра сиділа мовчки з похмурим і дещо спантеличеним виразом обличчя.
— Моя люба, я справді не знаю, що тут можна сказати. Сер Генрі сміятиметься з мене, але я не пригадую жодного аналогічного випадку в житті нашого села, який би допоміг мені розв'язати цю проблему. Адже тут постають відразу кілька запитань, що вимагають відповіді. Наприклад, а яку роль у тих подіях могла зіграти покоївка? У домі з таким сумнівним призначенням, що його ви нам описали, служниця буде, безперечно, обізнана в усьому стані речей, і по-справжньому порядна дівчина в такому місці не працюватиме — її мати нізащо їй цього не дозволила б. Тому, гадаю, ми можемо припустити, що покоївка не була особою, котрій можна було б особливо довіряти. Вона могла брати участь у змові зі злодіями. Вона могла залишити будинок для них відчиненим і справді поїхати до Лондона, удавши, ніби повірила телефонному виклику, і в такий спосіб відвернути підозру від себе. Мушу зізнатися, що таке розв'язання проблеми видається мені найімовірнішим. А проте якщо йшлося про звичайних злодіїв, то такий розвиток подій справляє дуже дивне враження. Він припускає, що покоївка знала значно більше, аніж зазвичай знають покоївки.