Його звали Джон Діґ, хоча для незнайомців він був Джон Діґенс. Ніколи не відзначаючись великою любов’ю до писанини (його шкільні роки давно проминули і проминули досить швидко, бо вчився він недовго), Джон призвичаївся обходитися без трьох останніх літер свого прізвища — задля економії часу. А перші три видалися йому вельми підхожими: вони значно промовистіше, ніж повне прізвище, свідчили про його фах[3]. Тож він почав підписуватися Джон Діґ, а для дітлахів став просто Джоном-копачем.
Садівник був колоритною особистістю: блакитні очі, схожі на підсвічену сонцем блакитну смальту, сиве волосся, яке росло на маківці сторчма, наче порість, що тягнеться до сонця, і щоки, які яскраво рожевіли від натуги, коли він копав. Ніхто не вмів скопати землі так, як Джон. Він мав свою особливу методику садівництва й городництва, що ґрунтувалася на фазах місяця: рослини він висаджував тоді, коли місяць прибував, і увесь час вимірював місячними циклами. Вечорами Джон сидів, схилившись над числовими таблицями, вираховуючи найкращий час для всякої городини. Так садівникували його прадід, його дід і його батько. У родині зберігали й примножували знання та досвід.
Предки Джона-копача завжди були в Енджелфілді садівниками. У старі добрі часи, коли в маєтку був старший садівник і семеро помічників, прадід Джона викорчував під вікном самшитовий живопліт і для економії нарізав з нього сотні пагінців кілька дюймів завдовжки кожен. Спочатку він підростив їх у розсаднику, а коли вони досягли заввишки десятьох дюймів, посадив у парку. Деякі він потім обрізáв, надаючи їм форми низьких, гостроверхих парканів, іншим дозволяв буйно розростатися, а коли вони ставали достатньо широкими, своїми ножицями підстригав ці зарості так, що вони ставали схожими на кулі. Прадід бачив, що деякі рослини буквально просилися, щоби з них вистригли піраміди, конуси і циліндри. Щоб мати змогу працювати з цим зеленим матеріалом та, наче скульптор, надавати йому форми, цей чоловік із великими грубими руками навчився терплячості і витонченої скрупульозності мереживниці. Фігур людей та тварин він не вистригав. Велосипедисти у натуральну величину, павичі, леви, що їх можна було побачити в інших парках, — усе це було не для нього. До вподоби йому були форми або чітко геометричні, або абстрактно-ґротескні.
Прадідові Джона подобався класичний стиль створеного його руками парку, і, якомога швидше покінчивши із щоденною роботою, садівник поспішав до своєї зеленої оази, гладив руками поверхні чудернацьких фігур і уявляв їх через п’ятдесят, через сто років, коли вони, на його думку, мали набути цілковитої довершеності.
По його смерті садові ножиці перейшли до рук його сина, а кілька десятків років по тому — до онука. А коли помер його онук, естафету перебрав Джон-копач. На той час він саме скінчив своє навчання як помічник в одному великому парку за тридцять миль від Енджелфілду. І хоча починати йому довелося теж помічником, його відразу ж призначили відповідальним за увесь парк — а хіба могло бути інакше?.. Джон узяв ножиці, дерев’яні ручки яких за довгі роки набули форми батькових долонь, і відчув, як пальці потрапили точно у виїмки: це було його покликання, тут він був на своєму місці.
Після смерті Матильди Енджелфілд челядь почала тікати з маєтку; усі інші садівники пішли, а нових так і не найняли. Отак Джон-копач, тоді ще досить молодий чоловік, став старшим — і єдиним — садівником. Роботи було хоч греблю гати, але господар взагалі не цікавився парком і тому не міг гідно оцінити нелегку працю Джона. Були й інші робочі місця, інші парки. Йому б із радістю дали роботу будь-де, варто було лише запропонувати свої послуги: самим лише своїм виглядом садівник вселяв довіру. Але він так ніколи й не покинув Енджелфілду. Хіба ж він міг?.. Коли на схилі дня, після роботи Джон ховав ножиці у шкіряні піхви, йому не треба було зайвий раз нагадувати, що дерева, які він доглядав, — це ті самі дерева, що їх посадив його прадід. Пов’язані з Джоновою роботою прийоми і рухи залишалися тими самими прийомами і рухами, що їх виконували до Джона три покоління його роду. Усе це вкорінилося в серці Джона надто глибоко, щоб він міг піддавати це сумніву. І він сприймав це як щось цілком природне. Як і дерева, Джон приріс своїм корінням до Енджелфілду.