Звідси, одначе, не випливає, щоб я цілком відкидав судження про сон Монтеня – з певного погляду, вони чудові – (цитую напам’ять).
Ми насолоджуємося сном, як і іншими задоволеннями, – говорить він, – не смакуючи його і не відчуваючи, як він протікає і випаровується. – Нам би потрібно було вивчати його і роздумувати над ним, щоб скласти належну подяку тому, хто нам його дарує. – З цією метою я наказую турбувати себе під час сну, щоб отримати від нього повніше та глибше задоволення. – І все-таки, – говорить він далі, – мало я бачу людей, які вміли б, коли треба, так без нього обходитись, як я; тіло моє здатне до тривалого та сильного напруження, аби воно не було різким і раптовим, – останнім часом я уникаю всяких різких фізичних вправ – ходьба пішки ніколи мене не стомлює – але з ранньої молодості я не люблю їздити в кареті по бруківці. Я полюбляю спати на жорсткому ліжку і сам, навіть без дружини. – Останні слова можуть збудити недовіру в читача – але згадайте: «La Vraіsemblance (як каже Бейль із приводу Ліцетуса) n’est pas toujours du côté de la Vеrіté»?[203] На цьому і покінчимо про сон.
Розділ XVІ
– Якщо тільки дружина моя не запротестує, – брате Тобі, Трісмегіста одягнуть і принесуть до нас, поки ми тут снідаємо.
– Обадіє, йди, скажи Сузанні, щоб вона прийшла сюди.
– Тільки щойно, – відповів Обадія, – вона вибігла по сходах із плачем і риданням, ламаючи руки, немов над нею скоїлося велике нещастя. —
– Ну і місяць нас чекає, – сказав батько, відвертаючись від Обадії й задумливо дивлячись деякий час в обличчя дядькові Тобі, – диявольський нас чекає місяць, брате Тобі, – сказав батько, взявшись у боки і хитаючи головою: – вогонь, вода, жінки, вітер, – братику Тобі! – Мабуть, якесь нещастя, – мовив дядько Тобі. – Справжнє нещастя, – вигукнув батько, – стільки стихій, які ворогують між собою, зірвалося з ланцюга і чинить колотнечу в кожному куточку нашого будинку. – Мало користі, брате Тобі, сімейному спокою від нашого з вами самовладання, від того, що ми сидимо тут мовчки і нерухомо, – тоді як така буря лютує над нашою головою.
– У чому справа, Сузанно? – Охрестили дитя Трістрамом – і з пані моєю щойно була з цього приводу істерика. – Ні! – я тут не винна, – виправдовувалася Сузанна, – я йому сказала: Трістрамгіст.
– Пийте чай самі, братику Тобі, – сказав батько, знімаючи з гачка капелюх, – але наскільки звуки його голосу, наскільки всі його рухи несхожі були на те, що уявляє рядовий читач!
Бо він вимовив ці слова наймелодійнішим тоном – і зняв капелюх найграціознішим рухом тіла й руки, які коли-небудь приводила в гармонію і погоджувала між собою глибока скорбота.
– Іди на мій лужок і поклич мені капрала Тріма, – сказав дядько Тобі Обадії, тільки-но батько покинув кімнату.
Розділ XVІІ
Коли нещастя з моїм носом так тяжко обрушилося на голову мого батька, – він у ту ж хвилину, як уже знає читач, піднявся нагору і кинувся на ліжко; на цій підставі читач, якщо він не має глибокого знання людської природи, схильний буде чекати від мого батька повторення таких же висхідних і низхідних рухів і після нещастя з моїм ім’ям; – ні.
Різна вага, вельмишановний пане, – і навіть різна упаковка двох прикростей однакової ваги – дуже істотно міняють нашу манеру переносити їх і з них виплутуватись. – Усього півгодини тому я (через гарячку та поспіх, властиві біднякові, який пише заради шматка хліби) кинув у вогонь, замість чернетки, біловий аркуш, щойно мною закінчений і ретельно переписаний.
У ту ж мить я зірвав із голови перуку і шпурнув її з усієї сили в стелю – щоправда, я потім упіймав її на льоту – але справу таким чином було зроблено; не знаю, чи могло що-небудь інше в природі принести мені відразу таке полегшення. Це вона, люб’язна богиня, в усіх таких дратівливих випадках викликає у нас, за допомогою раптового імпульсу, той чи інший поривчастий рух – або ж штовхає нас в те чи інше місце, кладе, невідомо чому, в те чи інше положення. – Але зауважте, мадам, ми живемо серед загадок і таємниць – найпростіші речі, що трапляються нам по шляху, мають темні сторони, в які не в змозі проникнути найгостріший зір; навіть найясніші та найпіднесеніші уми серед нас губляться і приходять у безвихідь майже перед кожною тріщиною в творах природи; таким чином, тут, як і в тисячі інших випадків, події набирають для нас напрямку, який ми хоча і не в змозі осмислити, – але з якого все ж отримуємо користь, з дозволу ваших милостей, – і цього з нас досить.
І ось, із теперішнім своїм горем батько ні в якому разі не міг би кинутися в ліжко – або понести його на верхній поверх, як нещодавнє, – він чинно вийшов із ним прогулятися до рибного ставка.