Невже людина зі здібностями, що вмить підносять її із землі на небо, – це велике, це чудове і благородне у світі творіння – чудо природи, як назвав його Зороастр у своїй книзі περί φύσεζ[226] шекіна божественної присутності, за Златоустом; – образ Божий, за Мойсеєм, – промінь божества, за Платоном, – диво з чудес, за Аристотелем, – невже людина створена для того, щоб діяти, як злодій – на кшталт яких-небудь звідників і крутіїв?
Я гребую сваритися з цієї нагоди, як Горацій, – але якщо моє побажання не є занадто натягнутим і не містить у собі нічого грішного, я від душі бажаю, щоб кожен імітатор у Великобританії, Франції й Ірландії вкрився коростою за свої праці – і щоб у цих країнах були хороші будинки коростявих, достатньо просторі, щоб умістити – ну та й очистити всіх їх гуртом, кудлатих і стрижених, чоловіків і жінок: це приводить мене до теми про вуса – а внаслідок якого ходу думок – заповідаю вирішити це на правах невідчужуваного спадку Недоторкам і Тартюфам, нехай потішаться та потрудяться, скільки душі охота.
Жалкую, що пообіцяв; – необдуманішої обіцянки, здається, нікому ще не спадало на думку. – Розділ про вуса! – на жаль, читачі мені її не пробачать, – адже це такий педантичний народ! – але я не знав, із якого тіста вони виліплені, – і ніколи не бачив уміщеного нижче уривка; інакше, – це так само вірно, як те, що носи є носи, а вуса є вуса (можете скільки завгодно говорити зворотне), – я б тримався чимдалі від цього небезпечного розділу.
* * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * – Ви зовсім заснули, вельмишановна пані, – сказав літній пан, узявши руку літньої пані та злегка потиснувши її у той момент, коли ним вимовлено було слово вуса, – чи не змінити нам тему розмови? – Ні в якому разі, – заперечила літня пані, – мені подобається ваша розповідь про ці речі. – Тут вона накинула на голову тонку газову хустку, притулилася до спинки крісла, обернулася обличчям до співрозмовника і, простягнувши трохи ноги, мовила: – Будь ласка, продовжуйте!
Літній пан вів далі так: – Вуса! – вигукнула королева Наваррська,[227] впустивши клубок вовни, – коли ла Фоссез вимовила це слово. – Вуса, мадам, – сказала ла Фоссез, пришпилюючи клубок до фартуха королеви та роблячи їй при цьому реверанс.
У ла Фоссез від природи голос був тихий і низький, але це був виразний голос, і кожна літера слова вуса виразно дійшла до вух королеви Наваррської. – Вуса! – вигукнула королева, якось особливо підкреслюючи це слово, ніби вона все ще не вірила своїм вухам. – Вуса, – відповіла ла Фоссез, повторивши слово утретє. – В усій Наваррі, мадам, немає жодного кавалера його віку, – вела далі фрейліна, зі жвавістю підтримуючи інтереси пажа перед королевою, – у якого була б така красива пара… – Чого? – з усмішкою запитала Маргарита. – Вусів, – відповіла, зовсім сконфузившись, ла Фоссез.
Слово вуса трималося стійко, і його продовжували вживати в більшості кращих будинків маленького королівства Наваррського, незважаючи на нескромний сенс, який надала йому ла Фоссез. Річ у тому, що ла Фоссез вимовила це слово не лише перед королевою, але і ще в декількох випадках при дворі таким тоном, який щоразу містив у собі щось таємниче. А оскільки двір Маргарити (усі це знають) являв у ті часи суміш галантності й набожності – вуса ж застосовані були як до першої, так і до другої, – то слово, природно, трималося стійко – воно вигравало якраз стільки, скільки втрачало; інакше кажучи, духовенство було за нього – миряни були проти нього – а що стосується жінок, то вони розділилися.
Струнка фігура і красива зовнішність сьєра де Круа почали у той час привертати увагу фрейлін до майданчика перед воротами палацу, де змінювалася варта. Пані де Боссьєр без пам’яті закохалася в нього, – ла Баттарель так само – цьому сприяла ще прекрасна погода, якої давно не пам’ятали в Наваррі; ла Гюйоль, ла Маронет, ла Сабатьєр теж закохалися в сьєра де Круа; ла Ребур і ла Фоссез дісталися до суті справи – де Круа потерпів невдачу при спробі здобути прихильність ла Ребур, а ла Ребур і та Фоссез були нерозлучні.
Королева Наваррська сиділа зі своїми дамами біля розписного склепінчастого вікна, звідки видно були ворота другого двору, тоді як у них входив де Круа. – Який красень, – сказала дама де Боссьєр. – У нього приємна зовнішність, – сказала ла Баттарель. – Він витончена статура, – сказала ла Рюйоль. – Ніколи в житті не бачила я офіцера кінної гвардії, – сказала ла Маронет, – у якого були б такі ноги. – Або який так добре стояв би на них, – сказала ла Сабатьєр. – Але у нього немає вусів, – вигукнула ла Фоссез. – Ні волосинки, – сказала ла Ребур.