Мій батько впорався зі своїм горем інакше – зовсім не так, як більшість людей стародавнього або нового часу; він його не виплакав, як євреї і римляни, – не заглушив сном, як лопарі, – не повісив, як англійці, і не втопив, як німці, – він його не прокляв, не послав до дідька, не зрадив відлученню, не переклав у вірші і не висвистів на мотив Ліллібуллеро.
– Проте він його позбувся.
Чи не дозволите ви мені, ваші милості, втиснути між цих двох сторінок одну історійку?
Коли Туллій[228] втратив свою улюблену дочку Туллію, він спочатку взяв це близько до серця – почав прислухатися до голосу природи та порівнювати з ним власний голос. – О моя Тулліє! дочко моя! дитя моє! – і знову, знову, знову: – О моя Тулліє! – моя Тулліє! Мені здається, ніби я бачу мою Туллію, чую мою Туллію, розмовляю з моєю Туллією. – Але тільки-но він почав заглядати в скарбницю філософії та зміркував, скільки чудових речей можна сказати із цього приводу, – жоден смертний не в змозі уявити собі, – говорить великий оратор, – якого щастя, якої радості це мені завдало.
Батько пишався своїм красномовством не менше, ніж Марк Тулій Цицерон, і я вважаю, доки мене не переконають у протилежному, з таким же правом; красномовство було справжньою його силою, як, втім, і його слабкістю. – Силою – тому що він був природженим оратором, – і слабкістю – позаяк воно щогодини залишало його в дурнях. Словом, він не пропускав нагоди – (хіба тільки перебував у смузі невдач) – виявити свої здібності або сказати що-небудь розумне, гостре та уїдливе – це все, що йому потрібно було. – Удачі, що зв’язували язик мого батька, і невдачі, які щасливо його розв’язували, були для нього майже рівнозначними; невдачі іноді навіть прийнятнішими. Наприклад, коли задоволення виголосити промову дорівнювало десяти, а засмучення від невдачі усього тільки п’яти, – батько наживав сто на сто, і отже, виплутувався так вправно, ніби нічого з ним не сталося.
Вказівка ця допоможе розібратися в повсякденних вчинках мого батька, які інакше видалися б украй непослідовними; вона пояснює також, чому, коли батькові траплялося дратуватися недбалістю і промахами наших слуг або іншими маленькими прикростями, неминучими в сімейному житті, гнів його або, вірніше, тривалість його гніву постійно перевертали всі наші припущення.
У батька була улюблена кобилка, яку він розпорядився злучити з прекрасним арабським жеребцем, розраховуючи таким чином придбати собі верхового коня. Великий оптиміст в усіх своїх проектах, він говорив щодня про очікуване лоша з такою непохитною впевненістю, наче той був уже вирощений, об’їжджений – і стояв загнузданий і осідланий біля його дверей: сідай тільки і їдь. З недбалості чи недогляду Обадії вийшло, одначе, так, що надії мого батька увінчалися всього лише мулом, та до того ж іще таким виродком, потворнішого за якого не можна було й уявити.
Моя мати і дядько Тобі боялися, що батько зітре в порошок Обадію – і що кінця не буде цьому нещастю: – Подивися, мерзотнику, – закричав батько, показуючи на мула, – що наробив! – Це не я, – відповідав Обадія. – А почім я знаю? – заперечив батько.
Урочистістю заблищали очі мого батька при цій відповіді – аттічна сіль[229] наповнила їх вологою – і Обадія більше не почув од нього жодного лайливого слова.
А тепер повернемося до смерті мого брата.
Філософія має у своєму розпорядженні красиві фрази для всього на світі. – Для смерті їх у неї ціле юрмище; на лихо, вони всі разом кинулися батькові в голову, внаслідок чого важко було зв’язати їх так, аби вийшло щось послідовне. – Батько брав їх так, як вони приходили.
«Це неминуча доля – основний закон Великої хартії – невідворотна постанова парламенту, дорогий брате, – всі ми мусимо померти.
«Дивом було б, якби син мій міг уникнути смерті, – а не те, що він помер.
«Монархи і князі танцюють у тому ж хороводі, що і ми.
«Смерть є великий обов’язок і данина природі: гробниці та монументи, призначені для увічнення нашої пам’яті, й ті її платять; найвеличніша з пірамід, багатством і наукою споруджена, втратила свою верхівку та стирчить обламана на обрії мандрівника». (Тут батько відчув велике полегшення і вів далі:)» – Царствам і провінціям, містам і містечкам хіба теж не покладено свої терміни? і коли устої та сили, що спочатку їх скріплювали і об’єднували, зазнали всіляких еволюцій, вони приходять у занепад». – Братику Шенді, – сказав дядько Тобі, відкладаючи свою люльку при слові еволюцій. – Революцій, хотів я сказати, – вів далі батько, – Господи Боже! я хотів сказати революцій, братику Тобі, – еволюції – це безглуздя. – Ні, не безглуздя, – заперечив дядько Тобі. – Але хіба не безглуздо переривати нитку такої мови і з такого приводу? – вигукнув батько. – Заради Бога – дорогий Тобі, – вів далі він, беручи його за руку, – заради Бога, – заради Бога, благаю тебе, не перебивай мене в цю критичну хвилину. – Дядько Тобі люльку в рот.
228