Батько – чоловік глибоко начитаний – з хорошою пам’яттю – що знав Катону, і Сенеку, і Епіктета як свої п’ять пальців.
Капрал – якому нічого було пригадувати, – бо начитаний тільки у відомості особового складу свого полку – і знав як свої п’ять пальців тільки імена, які в ній були.
Один переходив од періоду до періоду за допомогою метафор та натяків, попутно вражаючи уяву (як те властиве людям дотепним і з багатою фантазією) цікавістю і приємністю своїх картин та образів.
Другий, без усякої дотепності, без антитез, без гри слів, без хитромудрих зворотів, залишаючи образи по один бік, а картини по інший, ішов прямісінько, як вела його природа, до серця. О Тріме, чому небо не послало тобі кращого історика? – Чому не дарувало воно твоєму історикові кращої пари штанів? – Ах, критики, критики! невже нічим вас не розжалобити?
Розділ VІІ
– Наш молодий пан помер у Лондоні! – сказав Обадія.
– Зелений атласний капот моєї матері, двічі вичищений, першим спав на думку Сузанні при вигуку Обадії. – Локк недаремно написав розділ про недосконалість слів.[232] – Значить, – мовила Сузанна, – всім нам доведеться надіти жалóбу. – Але зверніть увагу ще раз: слово жалóба, незважаючи на те що сама ж Сузанна його вжила, – теж не виконало свого обов’язку: воно не пробудило жодної думки, забарвленої в сіре або в чорне, – все було зелене. – Зелений атласний капот як і раніше висів у неї в голові.
– О, це зажене в могилу бідолашну мою пані! – закричала Сузанна. – Увесь гардероб моєї матері прийшов у рух. Що за процесія! червоне камчатне, – темно-помаранчеве, білі та жовті люстрини, – тафтяне коричневе, – мереживні чіпці, спальні кофти і зручні нижні спідниці. – Жодна ганчірка не залишилася на місці. – Ні, – вона більше ніколи вже не очуняє, – сказала Сузанна.
У нас була товста придуркувата посудниця – батько, я думаю, тримав її за недоумство; – всю осінь вона боролася з водянкою. – Він помер, – сказав Обадія, – він, без сумніву, помер! – А я ні, – сказала придуркувата посудниця.
– У нас сумні вісті, Тріме! – вигукнула Сузанна, втираючи очі, коли Трім увійшов до кухні, – пан Боббі помер і похований, – похорон був інтерполяцією Сузанни, – всім нам доведеться надіти жалобу, – сказала Сузанна.
– Сподіваюся, ні, – сказав Трім. – Ви сподіваєтеся, що ні! – із жвавістю вигукнула Сузанна. – Жалоба не крутилася в голові у Тріма, як це було із Сузанною. – Сподіваюся, – сказав Трім, пояснюючи свою думку, – сподіваюся, Бог дасть, вісти виявляться невірними. – Я власними вухами чув, як читали листа, – заперечив Обадія, – ох, і потрудимося ми, корчуючи Волову пустку! – Ах, він помер! – мовила Сузанна. – Так само вірно, – сказала посудниця, – як те, що я жива.
– Тужу за ним од щирого серця і від усієї душі, – сказав Трім, зітхаючи. – Бідне створіння! – бідолашний хлопчик! – бідолашний джентльмен!
– А ще на Трійцю він був живий, – сказав кучер. – На Трійцю! на жаль! – вигукнув Трім, простягнувши праву руку й миттєво ставши в ту ж позу, в якій він читав проповідь. – Що таке Трійця, Джонатане (це було ім’я кучера), або Масниця, або інші минулі часи та свята в порівнянні з цим! Зараз ми тут, – вів далі капрал (стукнувши об підлогу кінцем своєї перпендикулярно поставленої палиці, щоб створити таким чином уявлення про здоров’я та стійкість) – і ось нас – (він упустив із рук капелюх) не стало! в одну мить! – Це вийшло у нього надзвичайно зворушливо! Сузанна розлилася в три струмки. – Ми не пні й не камені: Джонатан, Обадія, куховарка, всі розчулилися. – Навіть придуркувата товста посудниця, що чистила на колінах рибний судок, і та пожвавилась. – Уся кухня стовпилася навколо капрала.
А тепер, оскільки для мене абсолютно ясно, що збереження нашого державного та церковного устрою – а можливо, і збереження всього світу – або, що те ж саме, розподіл у нім і рівновага власності та влади – можуть у майбутньому дуже багато залежати від правильного розуміння цієї риси капралового красномовства, – я вимагаю від вас уваги, – ваші милості й ваші превелебності можуть потім винагородити себе за це, проспавши на здоров’я десять сторінок уряд, узятих у будь-якій іншій частині мого твору.
232
Локк недаремно написав розділ про недосконалість слів. – «Розвідка…», кн. ІІІ, розд. 9.