Років через три або трохи більше батько просунувся майже до середини своєї праці. – Як і всіх інших письменників, його спіткали багато розчарувань. – Він уявляв, що йому вдасться укласти все, що він збирався сказати, в дуже обмежені обсяги, так що коли ввесь твір буде закінчено та зшито, його можна буде згорнути в рурочку і тримати в робочій скриньці моєї матері. – Матеріал росте у нас під руками. – Остерігайтеся говорити: «Вирішено – я напишу книжку на дванадцяту частину аркуша».
Проте батько віддався своїй роботі з надзвичайною старанністю, посуваючись крок за кроком, рядок за рядком із тією обережністю та обачністю (хоча я й не можу стверджувати, щоб він це робив з тих же благочестивих спонукань), якими відзначався Джованні делла Каса, архієпископ Беневентський,[238] вигадуючи свого «Галатео»: його беневентське преосвященство витратив на нього близько сорока років життя, а коли річ вийшла у світ, то виявилася за розмірами і товщиною майже удвічі меншою за настільний календар Райдера. – Чому так вийшло у святої людини, якщо тільки він не витратив велику частину цього часу на розчісування своїх вусів або на гру в prіmero[239] зі своїм капеланом, – це здатне збити з пантелику всякого не обізнаного з таємницею смертного; – треба тому пояснити світу методи роботи архієпископа, хоч би лише для заохочення тих небагатьох, хто пише не стільки для того, щоб бути ситим, – скільки для того, щоб уславитися.
Коли б Джованні делла Каса, архієпископ Беневентський, до пам’яті якого (незважаючи на його «Галатео») я ставлюся з найбільшою повагою, – коли б він, сер, був непоказним писарем – тупоумним – нетямущим, з повільним розумом і так далі, – то хоч би він забарився зі своїм «Галатео» до Мафусаїлового віку, – феномен цей, по мені, не заслуговував би навіть на побіжне зауваження.
Але справа йшла якраз навпаки: Джованні делла Каса був людиною високообдарованою і з багатою фантазією; і все-таки, незважаючи на ці великі природні переваги, які мали б підганяти його разом із «Галатео», він виявився нездатним просунутися більше, ніж на півтора рядки за ввесь довгий літній день. Ця немічність його преосвященства виникала від однієї точки зору, що не давала йому спокою, – вона полягала в тому, що кожного разу, коли християнин сідає писати книгу (не для власної забави, а) з наміром і з метою надрукувати її та випустити у світ, перші його думки завжди бувають спокусами лукавого. – Так іде справа з рядовими письменниками; коли ж, за його словами, письменником робиться особа поважна, що займає високе становище в церкві або в державі, – то варто їй тільки взяти в руку перо, – як усі біси, хоч скільки їх є в пеклі, вискакують зі своїх нір, аби спокушати її. – Вони тоді працюють щосили, – кожна думка, від першої і до останньої, містить у собі каверзу. – Хоч якою б вона здавалася безневинною та пристойною, – хоч у якій би формі або в яких би барвах вона малювалась уяві, – завжди це удар, спрямований на того, хто пише, одним із цих виплодків пекла, який необхідно відбити. – Таким чином, життя письменника, хоч би він уявляв його собі зовсім інакше, зовсім не ідилія письменництва, а стан війни; і свою придатність до нього він доводить, точнісінько як і всякий боєць на землі, не стільки гостротою свого розуму – скільки силою свого опору.
Батько був у захопленні від цієї теорії Джованні делла Каса, архієпископа Беневентського, і (якби вона трохи не зачіпала його вірувань) він, я гадаю, віддав би десять акрів кращої в усьому маєтку Шенді землі за те, щоб бути її автором. – Наскільки батько вірив насправді в диявола, це з’ясується в подальших частинах мого твору, коли я заведу мову про релігійні уявлення мого батька; тут досить буде сказати, що, не маючи честі бути винахідником цього вчення в буквальному розумінні, – він цілком приймав його переносне значення – і часто говорив, особливо коли перо погано його слухалося, що під прикриттям образних описів Джованні делла Каса таїться стільки ж вірних думок, правди та знання, – скільки їх можна знайти в якій-небудь поетичній вигадці або загадковій оповіді стародавніх. – Забобон виховання, – говорив він, – це диявол, – а безліч забобонів, які ми всмоктуємо з молоком матері, – це диявол з усіма його дияволятами. – Вони не дають нам спокою, братику Тобі, в наших усамітнених нічних заняттях і дослідженнях; і якби дурний письменник покірливо підкорявся всьому, що вони нам нав’язують, – що вийшло б із його книги? Нічого, – додав він, кидаючи спересердя перо, – нічого, окрім набору няньчиних небилиць і брехні старих баб (обох статей) з усього нашого королівства.
238