«О вічний Творцю всього сущого!» – вигукнула б людина з місяця, вдаривши себе у груди правою рукою (у разі якщо вона у неї є), – «ти, чия могутність і чия добрість у змозі довести здібності твоїх створінь до такої висоти й такої безмежної досконалості, – чим прогнівали тебе ми, селеніти?»
Розділ XXXІV
Двома ударами, одним по Гіппократу, другим по лордові Веруламському,[256] батько завершив справу.
Удар по князеві лікарів, з якого він почав, був усього тільки осміянням гіркої скарги Гіппократа про те, що ars longa, a vіta brevіs.[257] – Життя коротке, – вигукнув батько, – а мистецтво лікування вимагає багато часу. Але кому ж нам дякувати за те і за інше, як не самих же неосвічених лікарів – із їх полицями, навантаженими лікарським зіллям і перепатетичним мотлохом, за допомогою яких вони в усі часи спочатку обнадіювали публіку, а потім її обдурювали?
– О лорде Веруламський! – вигукнув батько, залишивши Гіппократа і спрямовуючи свій другий удар у лорда, як головного торгаша лікарським зіллям, яке понад усе підходило для того, щоб служити прикладом усім іншим, – що мені сказати тобі, великий лорде Веруламський? Що мені сказати про твій внутрішній подих, – про твій опіум, – про твою селітру, – про твої масні мазі, – про твої денні послаблюючі, – про твої нічні промивальні та їх сурогати?
Батько без усякого утруднення знаходив, що сказати кому завгодно і про що завгодно, і найменше на світі мав потребу вступу. Як обійшовся він із думкою його ясновельможності, – ви побачите; – але коли, не знаю; – спочатку нам потрібно подивитися, якою була думка його ясновельможності.
Розділ XXXV
«Дві головні причини, що змовилися між собою скорочувати наше життя, – говорить лорд Веруламський, – це, по-перше, внутрішній подих, який, подібно до легкого полум’я, сушить і пожирає наше тіло; і, по-друге – зовнішнє повітря, яке висушує тіло, перетворюючи його на попіл. – Два ці вороги, атакуючи нас із двох боків одночасно, мало-помалу руйнують наші органи та роблять їх нездатними до виконання життєво необхідних функцій».
При такому стані речей шлях до довголіття відкрити не важко; нічого більше не вимагається, – говорить його ясновельможність, – як відновити спустошення, вироблювані внутрішнім подихом, згустивши та ущільнивши його субстанцію регулярним прийомом опіатів, з одного боку, і охолодивши його жар, з другого, прийомом щоранку, перш ніж встати з ліжка, трьох з половиною гранів селітри. —
Усе-таки тіло наше залишається ще схильним до ворожого натиску зовнішнього повітря; але від нього можна оборонитися вживанням масних мазей, які настільки просочують усі пори шкіри, що жодна порошинка не може ні увійти туди – ні вийти звідти. – Але оскільки це припинення всякого поту, відчутного і невідчутного, слугує причиною безлічі злоякісних хвороб, – то для відведення надлишкової вологи – необхідно регулярно ставити клістири, – якими й буде завершено всю систему.
А що батько збирався сказати лордові Веруламському про його опіати, про його селітру, про його масні мазі та клістири, ви прочитаєте, – але не сьогодні – і не завтра: час не чекає, – читачі виявляють нетерпіння, – мені потрібно йти далі. – Ви прочитаєте розділ цей на дозвіллі (якщо побажаєте), тільки-но Трістрапедію буде видано. —
Тепер же досить буде сказати, що батько зрівняв із землею гіпотезу його ясновельможності й на її місці, вчені це знають, побудував і обґрунтував свою власну.
Розділ XXXVІ
– Увесь секрет здоров’я, – сказав батько, повторюючи почату ним фразу, – явно залежить од дотримання належної рівноваги в боротьбі між первинною теплотою та первинною вологою; для її підтримки не вимагалося б тому майже ніякого мистецтва, коли б не плутанина, яку внесли сюди педанти-вчені, що ввесь час помилково вважали (як показав знаменитий хімік ван Гельмонт[258]) за первинну вологу сало та жир тварин.
Тим часом як первинна волога не сало і не жир тварин, а деяка масляниста і бальзамна речовина; адже жир і сало, подібно до флегми та водянистих частин, холодні, тоді як маслянисті й бальзамні частини сповнені життя, теплоти і вогню, чим і пояснюється зауваження Аристотеля, «quod omne anіmal post coіtum est trіste».[259]
256
258