сім довгих років і більше τυπτ’-увати[263] над грецькою та латинню.
Чотири роки на докази та спростування – а прекрасна статуя все ще перебуває в надрах мармурової брили, і різець, аби її висікти, всього тільки вигострений. – Яка прикра повільність! – Хіба великий Юлій Скалігер[264] не був на волосок від того, щоб інструменти його так і залишилися невигостреними? – Тільки в сорок чотири роки вдалося йому впоратися з грецькою, – а Петро Даміан,[265] кардинал-єпископ Остії, той, як усім відомо, навіть іще читати не навчився, досягнувши повноліття. – Сам Бальд,[266] що став потім знаменитістю, приступив до вивчення права в такому віці, що всі думали, ніби він готується стати адвокатом на тому світі. Не дивно, що Евдамід, син Архідама, почувши, як сімдесятип’ятирічний Ксенократ сперечається про мудрість,[267] запитав заклопотано: – Якщо цей старий іще тільки сперечається та довідується про мудрість, – то коли ж знайде він час нею користуватися?
Йорик слухав батька з великою увагою; до найхимерніших його фантазій незрозумілим чином домішувалася приправа мудрості – серед найнепрогляднішого мороку часом спалахували у нього прозріння, що майже спокутували всі його гріхи. – Будьте обачні, сер, якщо надумаєтеся наслідувати його!
– Я переконаний, Йорику, – вів далі батько, частково читаючи, частково усно викладаючи свої думки, – що і в інтелектуальному світі існує Північно-Західний прохід[268] і що душа людини може запастися знанням і корисними відомостями, рухаючись коротшими шляхами, ніж ті, що ми звичайно обираємо. – Але, на жаль! не біля всякого поля протікає річка або струмок, – не у всякої дитини, Йорику, є батько, здатний вказувати їй шлях.
– Усе цілком залежить, – додав батько, – знизивши голос, – від допоміжних дієслів, містере Йорику.
Якби Йорик наступив на Вергілієву змію, то й тоді на обличчі його не могло б виявитися більше здивування. – Я теж здивований, – вигукнув батько, помітивши це, – і вважаю одним із найбільших лих, що коли-небудь спіткали шкільну справу, що люди, яким довірено виховання наших дітей і обов’язок яких розвивати їх розум і з ранніх років начиняти його думками, щоб задати роботу уяві, так мало досі користувалися допоміжними дієсловами – за винятком хіба Раймонда Луллія[269] і старшого Пелегріні, який у вживанні їх досяг такої досконалості, що міг за декілька уроків навчити молодого джентльмена цілком задовільно міркувати про будь-яку річ, – «за» і «проти», – а також говорити і писати все, що можна було сказати і написати про неї, не викреслюючи жодного слова, на здивування всіх, хто це бачив. – Я був би вам вдячний, – сказав Йорик, перебиваючи батька, – якби ви мені це пояснили. – Із задоволенням, – сказав батько.
– Найвище розширення сенсу, що допускається окремим словом, є смілива метафора, – але, на мою думку, поняття, яке з нею пов’язане, при цьому зазвичай втрачає більше, ніж виграє; – проте, так або інакше, – якщо розум наш цю операцію виконав, справу завершено: розум і поняття перебувають у спокої, – аж доки з’явиться нове поняття – і так далі.
– Застосування ж допоміжних дієслів одразу дозволяє душі працювати самій над матеріалами, що надходять до неї, а внаслідок легкості обертання машини, на яку ці матеріали накручені, відкриває нові шляхи дослідження та породжує з кожного поняття мільйони.
– Ви надзвичайно розохотили мою цікавість, – сказав Йорик.
– Щодо мене, – зауважив дядько Тобі, – то я рукою махнув. – Частини данців, з дозволу вашої милості, – мовив капрал, – що займали при облозі Лімерика лівий фланг, усі були допоміжні. – І чудові частини, – сказав дядько Тобі. – А тільки допоміжні частини, Тріме, про яких говорить мій брат, – відповів дядько Тобі, – очевидно, щось зовсім інше. —
– Вам так здається? – сказав батько, підвівшись із крісла.
Розділ XLІІІ
Батько пройшовся по кімнаті, сів і… закінчив розділ.
– Допоміжні дієслова, якими ми тут займаємося, – вів далі батько, – такі: бути, мати, припускати, хотіти, могти, бути належним, наслідувати, мати звичай або звичку – з усіма їх змінами в теперішньому, минулому та майбутньому часі, відмінювані з дієсловом «бачити» – або виражені питально: – Чи є? Чи було? Чи буде? Чи було б? Чи може бути? Чи могло бути? І вони ж, виражені негативно: – Чи ні? Чи не було? Чи не має було? – або ствердно: – Якщо, було, мабуть, – або хронологічно: – Чи завжди було? Нещодавно? Як давно? – або гіпотетично: – Якби було? Якби не було? Що б тоді сталося? – Якби французи побили англійців? Якби сонце вийшло із зодіаку?
264
267
268
269