– Я розглядаю людину, приставлену до мого сина, як дзеркало, в якому йому належить бачити себе з ранку до вечора і з яким йому доведеться погодити вирази свого обличчя, свої манери і, можливо, навіть найпотаємніші почуття свого серця, – я б хотів тому, Йорику, щоб воно було якнайкраще відшліфоване й підходило для того, щоб у нього дивився мій син. – «Це цілком розумно», – подумки зазначив дядько Тобі.
– Існують, – вів далі батько, – такі вирази обличчя та руху тіла, хоч що б людина робила і хоч що б вона говорила, за якими можна легко дійти висновку про її внутрішні якості; і я ніскільки не дивуюся з того, що Григорій Назіанзин, спостерігаючи поривчасті й незграбні рухи Юліана, передбачив, що він одного дня стане відступником, – чи тому, що святий Амвросій спровадив свого писаря внаслідок непристойного руху його голови, що хиталася назад і вперед, немов ціп, – чи тому, що Демокрит одразу впізнав у Протагорі вченого, коли побачив, як той, зв’язуючи оберемок хмизу, засовує дрібне суччя всередину. – Є тисяча непомітних отворів, – вів далі батько, – що дозволяють гострозорому оку відразу проникнути в людську душу; і я стверджую, – додав він, – що варто тільки розумній людині покласти капелюх, увійшовши до кімнати, – або взяти його, йдучи, – і він неодмінно виявить себе чим-небудь таким, що його видасть.
– Із цих причин, – вів далі батько, – гувернер, на якому я зупиню свій вибір, не має ні шепелявити,[271] ні косити, ні моргати очима, ні занадто голосно говорити, він не повинен дивитися звіром або дурнем; – він не має кусати собі губи, або скрипіти зубами, або гугнявити, або колупати в носі, або сякатися пальцями. —
– Він не має ходити швидко – або повільно, не має сидіти, схрестивши руки, – тому що це лінощі, – не має їх опускати, – тому що це дурість, – не має засовувати їх у кишені, – тому що це безглуздо. —
– Він не має ні бити, ні щипати, ні лоскотати, – не має гризти або стригти собі нігті, не має харкати, плювати, сопіти, не має барабанити ногами або пальцями в товаристві, – не має також (згідно з Еразмом) ні з ким розмовляти, коли мочиться, – або показувати пальцем на падло та на лайно. – «Ну, це все нісенітниця», – подумки зазначив дядько Тобі.
– Я хочу, – вів далі батько, – щоб він був людиною веселою, що любить пожартувати, життєрадісною, але в той же час розсудливою, уважною до своєї справи, пильною, далекоглядною, проникливою, меткою, швидкою в рішенні сумнівів і умоглядних питань, – він має бути мудрим, розсудливим і освіченим. – А чому ж не скромним і помірним, лагідним і добрим? – сказав Йорик. – А чому ж, – вигукнув дядько Тобі, – не прямим і великодушним, щедрим і хоробрим? – Абсолютно з тобою згоден, дорогий Тобі, – відповів батько, встаючи і потискуючи дядькові руку. – У такому разі, брате Шенді, – сказав дядько Тобі, теж встаючи і відкладаючи трубку, щоб потиснути батькові другу руку, – уклінно прошу дозволу рекомендувати вам сина бідного Лефевра. – При цій пропозиції сльоза радості найчистішої води заіскрилася в оці дядька Тобі – й інша, абсолютно така ж, в оці капрала; – ви побачите чому, коли прочитаєте історію Лефевра. – Яку ж я зробив дурість! Не можу згадати (як, ймовірно, і ви), не довідавшись у потрібному місці, що саме мені перешкодило дозволити капралові розповісти її на свій лад; – проте випадок упущено, – тепер мені доводиться викласти її по-своєму.
Розділ VІ
Одного разу, влітку того року, коли союзники взяли Дендермонд,[272] тобто років за сім до переїзду батька в село, – і через майже стільки ж років після того, як дядько Тобі з Трімом потайки втекли з міського будинку мого батька в Лондоні, щоб почати одну з чудових облог одного з чудових укріплених міст Європи, – дядько Тобі одного разу вечеряв, а Трім сидів за ним біля невеликого буфета, – говорю: сидів, – бо до уваги до понівеченого коліна капрала (яке час від часу в нього сильно боліло) – дядько Тобі, коли обідав або вечеряв сам, ні за що не дозволяв Тріму стояти; – проте повага бідолашного капрала до свого пана була така велика, що, за допомогою хорошої артилерії, дядькові Тобі коштувало б менше зусиль узяти Дендермонд, аніж домогтися від свого слуги покори в цьому пункті; часто-густо, коли дядько Тобі оглядався, припускаючи, що нога капрала відпочиває, він виявляв бідолаху стоячим позаду в найшанобливішій позі; це породило між ними за двадцять п’ять років більше маленьких сутичок, аніж усі інші приводи, разом узяті. – Але мова ж не про це, – навіщо я відхилився вбік? – Запитайте перо моє, – воно мною керує, – а не я ним.