Дерев’яні сандалі,
Туфлі,
Сирові черевики,
Сандалі на ремінцях.
Там були
Повстяні черевики,
Полотняні черевики,
Черевики зі шнурками,
Плетені черевики,
Calceі іncіsі,[294]
Calceі rostratі.[295]
Рубеній показав батькові, як добре всі вони сиділи, – як вони закріплювалися на нозі – якими шнурками, ремінцями, ременями, стрічками, пряжками і застібками. —
– Але я хотів би дізнатися що-небудь відносно штанів, – сказав батько.
Альберт Рубеній повідомив батька, – що римляни виробляли для своїх суконь різні матерії – одноколірні, смугасті, візерунчасті, вовняні, заткані шовком і золотом. – Що полотно почало входити в загальне використання тільки в епоху занепаду імперії, коли його ввели в моду єгиптяни, які оселилися серед них;
– що особи знатні та багаті відзначалися тонкістю та білизною свого одягу; білий колір (разом із пурпуром, який присвоєно було вищим сановникам) вони полюбляли найбільше й носили в дні народження та на громадських святах; – що, за свідченням кращих істориків того часу, вони часто посилали чистити й білити свої сукні в шерстомийні; – але що нижчі класи, щоб уникнути цієї витрати, носили зазвичай темні сукні з матерій грубішого вироблення – до початку царювання Августа, коли раби почали одягатися так само, як і їх пани, і було втрачено майже всі відмінності в одязі, за винятком latus clavus.[296]
– А що це таке latus clavus? – запитав батько.
Рубеній йому сказав, що з цього питання між ученими досі ще йде суперечка. – Що Егнацій, Сігоній, Боссій Тичинський, Баїфій, Будей, Салмасій, Ліпсій,[297] Лацій, Ісак Казабон[298] і Йосиф Скалігер[299] усі розходяться між собою – і сам він розходиться з ними. – Що великий Баїфій у своєму «Гардеробі стародавніх», розділ XІІ, – чесно признається, що не знає, що це таке – шов – запонка – ґудзик – петля – пряжка – чи застібка. —
– Батько втратив коня, але залишився в сідлі. – Це гачки та петлі, – сказав батько, – і замовив мені штани з гачками та петлями.
Розділ XX
Тепер нам належить перенестися на нову сцену подій. —
– Залишмо ж штани в руках кравця, який їх шиє і перед яким стоїть батько, спираючись на палицю, читаючи йому лекцію про latus clavus і точно вказуючи те місце поясу, де його потрібно пришити. —
Залишмо мою матір – (найапатичнішу з жінок) – байдужу до цієї частини туалету, як і до всього, що її стосувалося, – тобто – що не надавала ніякого значення тому, як річ буде зроблено, – аби тільки її було зроблено. —
Залишмо також Слопа – нехай собі має зиск із мого безчестя. —
Залишмо бідного Лефевра – нехай видужує та вибирається з Марселя додому як знає. – І насамкінець – тому що це найважче —
Залишмо, якщо можливо, мене самого. – Але це неможливо – я змушений супроводжувати вас до самого кінця цієї книги.
Розділ XXІ
Якщо читач не має ясного уявлення про клаптик землі в третину акра, який межував із городом дядька Тобі й на якому він провів стільки чудових годин, – винен не я, – а його уява; – адже я, дійсно, дав такий детальний опис цієї ділянки, що мені майже соромно.
Одного разу надвечір, коли Доля заглядала вперед, у великі діяння прийдешніх часів, – пригадуючи, для яких цілей призначено було непорушним її велінням цю маленьку ділянку, – вона кивнула Природі; – цього було досить – Природа кинула на ділянку півлопати найкращого свого добрива, – в якому було досить багато глини для того, щоб закріпити форми кутів і зигзагів, – але в той же час занадто мало її для того, щоб земля не прилипала до лопати і грязюка не псувала таких славних споруд у негоду.
Дядько Тобі, як уже знає читач, привіз із собою в село плани майже всіх фортець Італії і Фландрії; герцог Мальборо або союзники могли обложити яке завгодно місто, – дядько Тобі був до цього підготовлений.
Метод його був надзвичайно простий: як тільки яке-небудь місто опинялося в облозі (– або, скоріше, коли доходили вісті про намір узяти його в облогу) – дядько Тобі брав його план (хоч яким би це було місто) і збільшував до точних розмірів свого лужка, на поверхню якого й переносив, за допомогою великого мотка мотузки та запасу кілочків, що встромляються в землю на вершинах кутів і реданів, усі лінії свого креслення; потім, узявши профіль місця з його укріпленнями, щоб визначити глибину та укоси ровів – спад гласиса і точну висоту всіляких банкетів, брустверів і т. п., – дядько задавав капралові роботу – і вона йшла як по маслу. – Характер ґрунту – характер самої роботи – і над усе добрий характер дядька Тобі, що сидів там з ранку до вечора і що дружньо розмовляв із капралом про діла давноминулих днів, – надавали їй хіба тільки назву роботи.
298
299