Але нумо продовжувати.
Розділ XXІІІ
Я мушу зауважити, що хоча в кампанію першого року часто повторювалося слово місто, – проте ніякого міста всередині фортечного полігону на той час не було; це нововведення з’явилося тільки влітку того року, коли були пофарбовані мости і вартівня, тобто в період третьої кампанії дядька Тобі, – коли після взяття одного за одним Амберга, Бонна, Рейнсберга, Гюї та Лімбурга капралові спало на думку, що говорити про взяття стількох міст, не маючи жодного міста, яке б їх зображувало, – було граничною безглуздістю; тому він запропонував дядькові Тобі завести невелику модель міста, – яку можна було б спорудити з півдюймових планочок і потім пофарбувати й поставити раз і назавжди на фортечному полігоні.
Дядько Тобі відразу оцінив достоїнства цього проекту і відразу з ним погодився, але з додаванням двох чудових удосконалень, якими він пишався майже стільки ж, неначебто був автором самого проекту.
По-перше, їх місто має бути побудоване точно в стилі тих міст, які йому всього вірогідніше належало зображувати: – з ґратчастими вікнами, з високими трикутними фронтонами будинків, які виходять на вулицю, і т. д. і т. д., – як у Генті, Брюгге й інших містах Брабанта і Фландрії.
По-друге, будинки в цьому місті не мають бути скріплені між собою, як пропонував капрал, а кожен із них має бути самостійним, так щоб їх можна було причіпляти і відчіпляти, розташовуючи згідно з планом будь-якого міста. Виконання проекту було розпочато негайно, і дядько Тобі з капралом обмінялися багатьма, дуже багатьма поглядами, сповненими взаємних поздоровлень, коли тесляр сидів за роботою.
– Надії їх блискуче виправдалися наступного літа – місто було в повному розумінні слова. Протей[300] – то був і Ланден, і Треребах, і Сантвлієт, і Друзен, і Гагенау – і Остенде, і Менен, і Ат, і Дендермонд. —
Либонь, ніколи жодне місто, з часу Содому і Гоморри, не грало стільки ролей, як місто дядька Тобі.
На четвертий рік дядько Тобі, вважаючи, що у міста смішний вигляд без церкви, поставив у нім прекрасну церкву з гостроверхою дзвіницею. – Трім був за те, щоб повісити в ній дзвони; – дядько Тобі сказав, що метал краще спожити на відливання гармат.
Це привело до появи в чергову кампанію півдюжини мідних польових гармат, – які розставлено було по три обабіч вартівні дядька Тобі; через короткий час за цим настало подальше збільшення артилерійського парку, – потім іще (як завжди буває в справах, де замішаний коник) – від знарядь півдюймового калібру вони дійшли до ботфортів мого батька.
Наступного року, коли обложено було Лілль і наприкінці якого потрапили в наші руки Гент і Брюгге – дядько Тобі опинився у великій скруті щодо відповідних бойових припасів; – кажу: відповідних, – тому що його важка артилерія не витримала б пороху, на щастя для сімейства Шенді. – Бо газети від початку й до кінця облоги були до того переповнені безперервним вогнем, який підтримувався обложниками, – й уява дядька Тобі була така розпалена його описами, що він неодмінно стер би на порох усю свою нерухомість.
Чогось, значить, бракувало – якогось сурогату, що створював би, особливо в два-три найнапруженіших моменти облоги, ілюзію безперервного вогню, – і це щось заповнив капрал (головна сила якого полягала у винахідливості) за допомогою власної, абсолютно нової системи артилерійського вогню, – а то військові критики довіку докоряли б дядькові Тобі за такий істотний пропуск у його військовому апараті.
Пояснення сказаного не програє, якщо я почну, за своїм звичаєм, трішки здалека.
Розділ XXІV
Разом з двома-трьома іншими дрібничками, незначними самі по собі, але дорогими як пам’ять, – які прислав капралові нещасний його брат, бідолаха Том, разом зі звісткою про своє одруження із вдовою єврея, – були:
шапка монтеро[301] і дві турецькі люльки.
Шапку монтеро я зараз опишу. – Турецькі люльки не містили в собі нічого особливого; їх було зроблено та прикрашено, як звичайно; чубуки мали гнучкі сап’янові, прикрашені витим золотом і оправлені на кінці: один – слоновою кісткою, другий – ебеновим деревом зі срібною інкрустацією.
Мій батько, що підходив до кожної речі по-своєму, не так, як інші люди, говорив капралові, що йому слід розглядати ці два подарунки скоріше як доказ розбірливості свого брата, а не як знак його дружніх почуттів. – Тому неприємно було, – казав він, – надівати шапку єврея або курити з його люльки. – Господь з вами, ваша милість, – відповідав капрал (навівши вагому підставу на користь протилежної думки), – як це можна. —