Французи все те літо виявляли так мало готовності приступити до цієї роботи, і мсьє Тугге, делегат від влади Дюнкерка подав стільки слізних прохань королеві,[309] – благаючи її величність обрушити свої громи на самі лише військові споруди, якщо вони накликали на себе її невдоволення, – але пощадити – пощадити мол заради молу, який у незахищеному вигляді міг би з’явитися, щонайбільше, предметом жалості, – і оскільки королева (адже вона була жінка) за природою була жаліслива – й її міністри теж, бо в душі вони не бажали руйнування міських укріплень із таких конфіденційних міркувань * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * *, – то в результаті все рухалося дуже повільно на думку дядька Тобі; настільки, що лише через три місяці після того, як вони з капралом побудували місто і приготувалися його зруйнувати, різні коменданти, інтенданти, делегати, посередники й управителі дозволили йому розпочати роботу. – Згубний період бездіяльності!
Капрал був за те, щоб починати руйнування з пролому в фортечних валах або головних укріпленнях міста. – Ні, – це нікуди не годиться, капрале, – сказав дядько Тобі, – адже якщо ми візьмемося до роботи таким чином, то англійський гарнізон у місті жодної години не буде в безпеці, бо якщо французи віроломні… – Вони віроломні, як дияволи, з дозволу вашої милості, – сказав капрал. – Мені завжди боляче це чути, Тріме, – сказав дядько Тобі, – адже їм не бракує особистої хоробрості, й якщо в фортечних валах зроблено пролом, вони можуть у нього проникнути й оволодіти фортецею, коли їм заманеться. – Нехай тільки поткнуться, – мовив капрал, піднімаючи обома руками заступ, немов маючи намір розтрощити все навкруги, – нехай тільки поткнуться – з дозволу вашої милості – якщо посміють. – У таких випадках, капрале, – сказав дядько Тобі, ковзнувши правою рукою до середини своєї тростини та піднімаючи її перед собою на кшталт маршальського жезла, із простягнутим уперед вказівним пальцем, – у таких випадках комендантові не доводиться розбирати, що посміє зробити супротивник і чого він не посміє; він мусить діяти обачно. Ми почнемо із зовнішніх укріплень, як із боку моря, так і з боку суші, зокрема з форту Людовика, найбільш віддаленого з усіх, і знищимо його в першу чергу, – а потім зруйнуємо й усі інші, один за одним, по праву і по ліву руку, в міру нашого наближення до міста; – потім зруйнуємо мол – і засиплемо гавань, – потім відступимо у фортецю й висадимо її в повітря; а коли все це буде зроблено, капрале, ми відпливемо до Англії. – Таж ми в Англії, – мовив капрал, опам’ятовуючись. – Цілком вірно, – сказав дядько Тобі, – поглянувши на церкву.
Розділ XXXV
Усі такі оманливі, але солодкі наради між дядьком Тобі і Трімом відносно руйнування Дюнкерка – на мить повертали дядькові Тобі задоволення, що вислизали від нього. – Все-таки – все-таки сутужній то був час – померкла чарівність розслабляла душу. – Тиша у супроводі Безмовності проникла в усамітнений спокій і огорнула густим флером голову дядька Тобі, – а Байдужість із обм’яклими м’язами та застиглим поглядом спокійно всілася поряд із ним у його крісло. – Амберг, Рейнсберг, Лімбург, Гюї, Бонн в одному році та перспектива Ландена, Треребаха, Друзена, Дендермонда наступного року тепер уже не робили частішим його пульсу; – сапи, міни, заслони, тури і палісади не тримали більше на віддалі цих ворогів людського спокою; – дядько Тобі не міг більше, форсувавши французькі лінії за вечерею, коли він їв своє яйце, прорватися звідти в серце Франції, – переправитися через Уазу, і, залишивши відкритою в тилу всю Пікардію, рушити просто до брами Парижа, а потім заснути, заколисаному мріями про славу; – йому більше не снилося, як він ставить королівський прапор на вежі Бастилії, й він не прокидався з його плескотом у вухах.
– Образи ніжніші – гармонійніші вібрації м’яко прокрадалися в його сон; – військова сурма випала в нього з рук, – він узяв лютню, солодкоголосий інструмент, найделікатніший, найважчий з усіх, – як-то ти заграєш на ньому, милий дядьку Тобі?
Розділ XXXVІ
Через властиву мені необачність я разів два висловив упевненість, що наступні нотатки про залицяння дядька Тобі до вдови Водмен, якщо я знайду коли-небудь час написати їх, виявляться однією з найповніших компендіїв основ і практики любові та залицяння, які коли-небудь були випущені у світ. – Так невже ви збираєтеся звідси дійти висновку, що я маю намір визначати, що таке любов? Сказати, що вона частково Бог, а частково диявол, як стверджує Плотін —