– Найкоротша лінія, – каже Архімед, – яку можна провести між двома даними точками. —
Я б хотів, люб’язні дами, щоб ви серйозно про це подумали, коли замовлятимете собі сукню до майбутнього дня вашого народження.
– Яка подорож.
Чи не можете ви мені сказати – до того, як я напишу задуманий розділ про прямі лінії, – тільки, будь ласка, не гнівайтеся, – завдяки якому промаху – хто вам це сказав – або як це вийшло, що ви, дотепні й талановиті люди, ввесь час змішували цю лінію з лінією тяжіння?
Том VІІ
Non enіm excursus
hіc ejus, sed opus іpsum est.
Розділ І
Ні – здається, я сказав, що писатиму по два томи щороку, якщо тільки дозволить клятий кашель, що мучив мене тоді, якого я й понині боюся більше від чорта, – а в іншому місці (але де, не можу тепер пригадати) – порівнявши мою книгу з машиною і поклавши на стіл хрестоподібно перо та лінійку, щоб надати моїй клятві більше ваги, – я присягнувся, що вона рухатиметься цим ходом протягом сорока років, якщо джерелу життя захочеться дарувати мені на такий термін здоров’я та хороший настрій.
Що стосується настрою, то я дуже мало можу на нього поскаржитися, – навпаки (якщо не ставити йому в провину того, що дев’ятнадцять годин із двадцяти чотирьох я сиджу верхи на паличці та дурня клею), я маю бути йому вельми вдячний; адже це він дозволив мені весело пройти життєвий шлях і пронести на спині всі тяготи життя (не знаючи її турбот); наскільки пам’ятаю, він ні на хвилину мене не покидав і ніколи не забарвлював предметів, що траплялися мені по дорозі, в чорні або землисто-зелені кольори; в час небезпеки він золотив обрій мій променями надії, й навіть коли Смерть постукала в мої двері, – він звелів їй прийти іншим разом, сказавши це таким веселим, таким безтурботно-байдужим тоном, що ту взяв сумнів, чи туди вона потрапила.
– «Мабуть, сталася якась помилка», – мовила вона.
Я ж, признатися, терпіти не можу, коли мене перебивають посеред початої історії, – а саме в ту хвилину я розповідав Євгенію забавну історію в моєму стилі про черницю, що уявила себе черепашкою, і ченця, засудженого за те, що він з’їв молюска, і показував йому ґрунтовність і розумність такого способу поводження. —
– «Чи бувало коли-небудь, щоб така важлива персона так ганебно сідала в калюжу?» – сказала Смерть. – Ти дешево відбувся, Трістраме, – сказав Євгеній, потискуючи мені руку, коли я закінчив мою історію. —
– Але яке ж може бути життя, Євгенію, за таких умов, – заперечив я: – адже якщо ця хвойдина дочка прознала до мене дорогу…
– Ти правильно її величаєш, – сказав Євгеній: – твердять же люди, що вона ввійшла у світ завдяки гріху. – Мені діла немає, яким чином вона до нього ввійшла, – відповів я, – аби вона не квапила мене з нього вийти – адже я маю написати сорок томів, а також сказати і зробити сорок тисяч речей, яких, окрім тебе, ніхто на світі за мене не скаже і не зробить; але ти бачиш, що вона схопила мене за горло (Євгеній ледве міг розчути мої слова з іншого боку столу) і що у відкритому бою мені з нею не впоратися, чи так не краще мені, поки у мене ще є жалюгідні залишки сил і ось ці павукові ноги (тут я простягнув до нього одну з них) іще здатні мене носити, – чи не краще мені, Євгенію, шукати порятунку у втечі? – Я тієї ж думки, Трістраме, – сказав Євгеній. – Тоді, присягаюся небом! я так її заганяю, як їй і не снилося, бо поскачу галопом, – сказав я, – жодного разу не озирнувшись назад до самих берегів Гаронни, і якщо почую за собою її тупіт – утечу на верхівку Везувію – звідти в Яффу, а з Яффи на край світу; якщо ж вона й туди за мною вирушить, я прохатиму Господа Бога зламати їй шию. —
– Там вона наражається на більшу небезпеку, – сказав Євгеній, – ніж ти.
Дотепність і дружня турбота Євгенія повернули рум’янець на щоки, з яких він уже декілька місяців зійшов, – важка то була хвилина для розлучення; Євгеній провів мене до поштової карети. – Allons![319] – сказав я; поштар ляснув бичем – я полетів, як бомба, і за шість стрибків опинився в Дуврі.[320]
Розділ ІІ
– Хай йому біс! – сказав я, подивившись у бік французького берега, – слід було б вивчити трохи краще власну країну, перш ніж їхати в чужі краї, – а тим часом я жодного разу не заглянув у собор Рочестерський, не відвідав доку в Четемі й не побував у святого Фоми в Кентербері, хоча всі вони лежали на моїй дорозі. —
Але мій випадок, слід сказати, зовсім особливий. – Отже, не вступаючи в подальші спори ні з Фомою Бекетом[321] і ні з ким іншим, – я стрибнув на корабель, і через п’ять хвилин ми підняли вітрила й понеслись як вітер.
320
Стерн дійсно був дуже хворий, від’їжджаючи у Францію на початку січня 1762 р., – настільки, що склав перед від’їздом заповіт.
321
Фома Бекет – архієпископ Кентерберійський, був убитий 1170 р. за наказом короля Генріха ІІ; його останки перенесено було 1220 р. в одну з каплиць Кентерберійського собору.