– Скажіть, будь ласка, капітане, – мовив я, спускаючись у каюту, – траплялося, що кого-небудь злапала смерть у цій протоці?
– Даруйте, тут не встигнеш навіть захворіти, – заперечив він. – Осоружний брехун! – вигукнув я, – адже я вже хворий, як кінь. – Що з моєю головою? – все полетіло шкереберть! – О! клітини в мозку порвались і переплутались, а кров, лімфа та життєві соки змішалися в одну масу з леткими та зв’язаними солями – Боже милостивий! усе в очах завертілось, як тисяча вихорів, – я дав би шилінг, аби дізнатися, чи сприяє це ясності моєї розповіді. —
Нудить! нудить! нудить! нудить! —
– Коли ж нарешті ми приїдемо, капітане? – У цих моряків не серця, а камені. – Ах, як мене нудить! – подай мені цю штуку, юнго, – немає нічого огиднішого за морську хворобу – я вважав за краще б лежати на дні моря. – Як ви почуваєтеся, мадам? – Жахливо! Жахливо! У – О, жахливо, сер. – Невже це з вами вперше? – Ні, вдруге, втретє, вшосте, вдесяте, сер. – О – що за тупіт над головою! – Гей! юнго! що там твориться? -
Вітер змінився! – Я загинув! – отже, я зустрінуся з ним лицем до лиця.
Яке щастя! – він знову змінився, сер. – Чорт змінив його! —
– Капітане, – почала благати вона, – заради Бога, пристаньмо до берега.
Розділ ІІІ
Велика незручність для людини, яка поспішає знати, що існує три різні дороги між Кале і Парижем, на користь яких вам стільки наговорять представники міст, які на них лежать, що легко втратити півдня, вибираючи, по якій із них поїхати.
Перша дорога, через Лілль і Аррас – найдовша, – але найцікавіша і повчальна.
Друга, через Ам’єн, по якій ви можете поїхати, якщо бажаєте оглянути Шантільї —
Є ще дорога через Бове, по якій ви можете поїхати, якщо вам вона подобається.
З цієї причини більшість вважає за краще їхати через Бове.
Розділ ІV
«Але перш ніж покинути Кале, – сказав би мандрівник-письменник, – не погано б дещо про нього розповісти». – А на мою думку, дуже погано – що людина не може спокійно проїхати через місто, не потривоживши його, якщо місто його не чіпає, але йому неодмінно треба оглядатися на всі боки й діставати перо біля кожної канави, через яку він переходить, просто для того, щиро кажучи, щоб його дістати; адже якщо судити з того, що було такого написано всіма, хто писав і скакав галопом – або хто скакав галопом і писав, що не зовсім одне і те ж, – або хто, для більшої швидкості, писав, скачучи галопом, як це роблю я нині, – починаючи від великого Аддісона, в якого на з… висіла сумка зі шкільними підручниками, що залишала при кожному поштовху садна на крупі його коня, – немає серед усіх цих наших верхівців жодного, який не міг би проїхатися спокійною інохіддю по власних володіннях (якщо вони у нього є) і, не замочивши чобіт, із таким же успіхом описати все, що йому потрібно.
Щодо мене, то, Бог мені суддя (до якого я завжди звертатимусь як до верховного трибуналу), – нині я знаю про Кале (якщо не брати до уваги дрібниць, про які мені розповів цирульник, коли гострив бритву) не більше, ніж про Великий Каїр; адже я зійшов із корабля вже у сутінках, а виїхав рано-вранці, коли ще нічого не було видно; проте готовий побитися об яку завгодно дорожню заставу, що, взявшись за справу вміючи, замалювавши те та се однієї частини міста і занотувавши дещо в іншій, – я хвилину зараз же настрочу розділ про Кале завдовжки в мою руку; і притому з такими ґрунтовними подробицями про кожну дивину цього міста, що ви мене вважатимете за секретаря міського управління Кале, – і дивуватися тут нічому, сер, – хіба Демокрит, що сміявся вдесятеро більше, ніж я, – не був секретарем Абдери? і хіба цей… (я забув його ім’я) набагато розсудливіший, ніж ми обоє, не був секретарем Ефеса? – Більш того, все це буде описано, сер, із таким знанням справи, з такою ґрунтовністю, правдивістю й точністю…
Гаразд, якщо ви мені не вірите, звольте на покарання прочитати наступний розділ.
Розділ V
Кале, Calatіum, Calusіum, Calesіum.
Місто це, якщо вірити його архівам, а в цьому разі я не бачу ніяких підстав сумніватися в їх достовірності, – було колись усього лише невеликим селом, що належало одному з перших графів де Гінь; а позаяк нині він хвалиться не менше ніж чотирнадцятьма тисячами жителів, не вважаючи чотирьохсот двадцяти окремих родин в la basse vіlle,[322] або в передмістях, – то, треба гадати, він досяг нинішньої своєї величини не відразу і не одним замахом.
Хоча в цьому місті є чотири монастирі, в нім тільки одна парафіяльна церква. Я не мав нагоди точно виміряти її величину, але скласти собі задовільне уявлення про неї не важко – бо якщо церква вміщує всі чотирнадцять тисяч жителів міста, то вона має бути значних розмірів, – а якщо ні, – то дуже шкода, що в них немає іншої. – Побудовано її у формі хреста і присвячено Діві Марії; дзвіниця, увінчана шпіцом, височіє над серединою церкви і поставлена на чотирьох стовпах, легких і витончених, але в той же час досить міцних. – Церкву прикрашено одинадцятьма вівтарями, більшість яких скоріше ошатні, ніж красиві. Головний вівтар своєрідний шедевр; він із білого мармуру і, як мені казали, близько шістдесяти футів у висоту – коли б він був іще вищий, то дорівнював би самій Голгофі – тому я по совісті вважаю його досить високим.