– Ні; – не смію. —
Але якщо ви побажаєте дізнатись, яким чином абатиса Андуйєтська і одна послушниця її монастиря впоралися з цим утрудненням (але тільки спершу побажайте мені всілякого успіху), – я розповім вам це без щонайменшого вагання.
Розділ XXІ
Абатисі Андуйєтській, монастир якої, як ви побачите на одній із великих мап французьких провінцій, що нині видаються в Парижі, розташований у горах, які відділяють Бургундію від Савойї, – абатисі Андуйєтській погрожував анкілоз – інакше нерухомість суглобів (суглобова волога її коліна затверділа від тривалих утрень); вона перепробувала всі ліки – спочатку молитви та молебні – потім звернення до всіх святих без розбору – потім до кожного святого окремо, у якого бували коли-небудь до неї задерев’янілі ноги. – Прикладала до хворого місця всі мощі, які були в монастирі, переважно ж гомілкову кістку чоловіка з Лістри,[347] що не володав ногами від самого народження, – загортала ногу в своє покривало, лягаючи в ліжко, – клала на неї хрестоподібно свої чотки, – потім, закликаючи на допомогу мирську руку, змащувала суглоб рослинними оліями та топленим жиром тварин, лікувала його пом’якшувальними та розсмоктуючими примочками – припарками з алтея, мальви, дикої лободи, білих лілій і божої травички – застосовувала дрова або, вірніше, їх дим, тримаючи на колінах свій нарамник, – декоктами з петрових батогів, настурції, кербеля, жабриці та ложечниці, – але оскільки жоден із названих засобів не допомагає, вирішила насамкінець випробувати гарячі води Бурбона. – І ось, виклопотавши заздалегідь дозвіл генерального візитатора на лікування недуги, – вона розпорядилася, щоб усе було приготовано для поїздки. Одна монастирська послушниця років сімнадцяти, в якої на середньому пальці утворилася нігтьоїда від постійного занурення його в припарки та примочки, такою мірою прихилила до себе абатису, що, усунувши стару подагричну черницю, яку гарячі води Бурбона, ймовірно, поставили б на ноги, вона вибрала собі в супутниці Маргариту, юну послушницю.
Наказано було викотити на сонці підбитий зеленим фризом старий ридван абатиси; – монастирський садівник, призначений погоничем, вивів двох старих мулів, аби підстригти їм хвости, – а дві білиці приставлені були: одна – до штопання підбійки, а друга – до пришивання клаптів жовтого басону, згризеного зубами часу. – Молодший садівник відпарив у гарячій винній гущі капелюх погонича, – а кравець зайнявся музикою під навісом проти монастиря, підбираючи чотири дюжини бубонців для збруї та підсвистуючи в тон кожному бубонцю, коли прив’язував його ремінцем. —
– Тесляр і коваль Андуйєта спільно оглянули колеса, і наступного дня о сьомій ранку чистенький ошатний ридван стояв біля воріт монастиря, готовий до поїздки на гарячі води Бурбона, – ще за годину вишикувалися напоготові в два ряди жебраки.
Абатиса Андуйєтська, підтримувана послушницею Маргаритою, повільно пройшла до ридвана; обоє вони одягнені були в біле, на грудях у обох висіли чорні чотки. —
– Простота цього контрасту містила в собі щось урочисте; вони ввійшли до ридвана; черниці в такому ж одязі (солодка емблема невинності) розташувалися біля віконця, і коли абатиса з Маргаритою підвели голови, – кожна (за винятком бідної подагричної старої) – кожна, змахнувши кінцем покривала, поцілувала свою лілейну руку, що виконала цей рух. Добра абатиса з Маргаритою, набожно схрестивши руки на грудях, звели очі до неба і потім перевели погляд на черниць, немов кажучи: «Бог нехай благословить вас, дорогі сестри».
Мушу сказати, що історія ця мене цікавить, і я сам бажав би там бути.
Садівник, якого я віднині називатиму погоничем, був маленький, добродушний крем’язень, що любив побалакати й випити і не дуже утруднював себе прозаїчними роздумами про як і коли, а тому, взявши під заставу своєї місячної монастирської платні бурдюк – або міх – вина, він закріпив його на задку ридвана, вкривши великим рудуватим дорожнім каптаном для оберігання від сонця; – а оскільки було дуже спекотно, і хлопець, не жаліючи зусиль, удесятеро частіше крокував, аніж сидів на передку, – то він знайшов значно більше приводів побувати в тилу коляски, ніж того вимагала природа; – і ось, завдяки безперестанному ходінню назад і вперед, сталося так, що все його вино витекло із законного отвору бурдюка раніше, ніж було подолано половину шляху.
Людина є істота, схильна до звичок. День видався жаркий – вечір настав чудовий – вино було відмінне – бургундський пагорб, що його виробляє, страхав крутизною – приваблива гілка над дверима прохолодного будиночка, що стояв біля самого підніжжя, погойдувалася в цілковитій гармонії з почуттями – вітерець, граючись листям, виразно шепотів: «Увійди, – увійди, змучений спрагою погоничу, – увійди сюди»!
347