По-перше, тому, що тоді важче буде дістати згаданих коней, і
по-друге, тому, що тут немає ні слова правди. – Allons![349]
Що стосується Санса – те ви можете покінчити з ним однією фразою – «Це архієпископська резиденція».
– А щодо Луаньї – то, я гадаю, чим менше ви про нього скажете, тим краще.
Але про Оксер – я б міг говорити без кінця; річ у тім, що під час мого великого турне по Європі, коли батько мій (що нікому не бажав мене довірити) супроводжував мене сам, з дядьком Тобі, Трімом, Обадією і більшою частиною нашої родини, за винятком матері, яка, задавшись думкою зв’язати батькові пару вовняних шароварів – (річ звичайнісінька) – і не бажаючи відриватися від початої роботи, залишилась удома, в Шенді-холі, дивитися за господарством в нашу відсутність; – під час цього великого турне, повторюю, батько затримав нас на два дні в Оксері, а оскільки розшуки його завжди були такі, що пожива для них знайшлася б і в пустелі, – він залишив мені досить матеріалу, щоб поговорити про Оксер. Словом, хоч куди б приїжджав батько, – і це позначилося в тодішній нашій подорожі після Франції та Італії більше, ніж в інші періоди його життя, – шляхи його на вигляд настільки пролягали осторонь од тих, по яких рухались усі інші мандрівники до нього, – він бачив королів, двори та шовки всіх кольорів у такому незвичайному світлі – його зауваження та міркування про характер, устої та звичаї країн, по яких ми проїжджали, є настільки протилежні до враження і думок усіх інших смертних, особливо ж дядька Тобі й Тріма – (не кажучи вже про мене) – і на довершення всього – події та утруднення, з якими постійно ми зустрічались і в які постійно потрапляли по милості його теорій і його впертості, – були такими безглуздими, недоладними і трагікомічними – а все в цілому малювалось у відтінках і тонах, настільки відмінних од будь-якого ким-небудь здійсненого турне по Європі, – що коли ця подорож не читатиметься і не перечитуватиметься всіма мандрівниками і читачами подорожей до закінчення подорожей – або, що зводиться до того ж, – доти, поки світ не ухвалить нарешті рішення угамуватись і не рушати з місця, – то, зважусь я стверджувати, провина падає на мене і тільки на мене. —
– Але цей об’ємистий пакунок іще не час розв’язувати; я хочу висмикнути з нього дві-три ниточки, просто для того, щоб розплутати таємницю зупинки мого батька в Оксері.
– Позаяк уже я про неї заговорив – не можна залишати цю дрібницю такою, що висить у повітрі; я хутко з нею покінчу.
– Ходімо, братику Тобі, поки вариться обід, – сказав батько, – в Сен-Жерменське абатство, хоч би тільки для того, щоб відвідати тих панів, яких так рекомендує нашій увазі мсьє Сег’є. – Я готовий відвідати кого завгодно, – сказав дядько Тобі; він був втіленою люб’язністю від початку і до кінця цієї подорожі. – Але пам’ятайте, – вів далі батько, – все це мумії. – Отже, не треба голитися, – мовив дядько Тобі. – Голитися! ні, не потрібно, – вигукнув батько, – буде більш по-сімейному, якщо ми підемо бородаті. – Так ми і вирушили в Сен-Жерменське абатство; капрал, підтримуючи свого пана під руку, замикав цей хід.
– Усе це дуже красиво, дуже багато, пишно, прекрасно, – сказав батько, звертаючись до ключаря, молодого ченця-бенедиктинця, – але нас привело сюди бажання відвідати осіб, які з такою точністю описані паном Сег’є. – Ключар вклонився і, запаливши смолоскип, який для цієї мети у нього завжди лежав напоготові в ризниці, повів нас до гробниці святого Еребальда. – Тут, – сказав ключар, кладучи руку на труну, – спочиває знаменитий принц баварського дому, який протягом трьох послідовних царювань Карла Великого, Людовика Благочестивого і Карла Лисого[350] відігравав дуже важливу роль в управлінні та більше всіх сприяв встановленню всюди порядку і дисципліни. —
– Значить, він був так само великий, – сказав дядько, – на полі битви, як і в раді, – треба гадати, він був хоробрий солдат. – Він був чернець, – сказав ключар.
Дядько Тобі й Трім шукали втіхи в очах один у одного – але не знайшли її. Батько ляснув себе обома руками по животу, як завжди робив, коли що-небудь приносило йому велике задоволення; правда, він терпіти не міг ченців, і самий дух чернечий був йому мерзеннішим од усіх чортів у пеклі, – але оскільки відповідь ключаря зачіпала дядька Тобі й Тріма значно більше, ніж його, це все-таки було для батька деякою перемогою і привело його у відмінний настрій.
– А скажіть, як ви звете ось цього джентльмена? – запитав батько дещо жартівливим тоном. – Гробниця ця, – відповів молодий бенедиктинець, опустивши очі, – містить кістки святої Максими, яка прийшла сюди з Равенни з наміром прикластися до тіла —
350