– святого Максима, – сказав батько, забігаючи наперед зі своїм святим, – це були двоє найбільших святих в усьому мученикослові, – додав батько. – Даруйте, будь ласка, – сказав ключар, – з наміром прикластися до кісток святого Жермена, засновника цього абатства. – А що вона цим здобула? – запитав дядько Тобі. – Що цим може здобути жінка взагалі? – запитав батько. – Мучеництво, – відповів молодий бенедиктинець, зробивши земний уклін і вимовивши це слово найпокірливішим, але упевненим тоном, який на хвилину обеззброїв мого батька. – Припускають, – вів далі бенедиктинець, – що свята Максима спочиває в цій гробниці чотириста років, із них двісті років до приєднання її до лику святих. – Як, одначе, повільно йде виробництво в цій армії мучеників, – сказав батько, – чи не так, братику Тобі? – Відчайдушно повільно, з дозволу вашої милості, – сказав Трім, – якщо хто не може купити собі чин. – Я б скоріше зовсім його продав, – сказав дядько Тобі. – Я цілком поділяю вашу думку, братику Тобі, – сказав батько.
– Бідолашна Максима! – тихенько сказав собі дядько Тобі, коли ми відійшли від її гробниці. – Вона була однією з найпривабливіших і найкрасивіших дам в усій Італії та Франції, – вів далі ключар. – Але хто, в біса, покладений тут, поряд із нею? – запитав батько, показуючи своєю тростиною на велику гробницю, коли ми пішли далі. – Святий Оптат, сер, – відповів ключар. – Яке підходяще місце для святого Оптата! – сказав батько. – Хто ж такий був святий Оптат? – запитав він. – Святий Оптат, – відповів ключар, – був єпископом…
– Я так і думав, справді! – вигукнув батько, перебиваючи ченця. – Святий Оптат! – Хіба міг святий Оптат бути невдахою? – з цими словами він вихопив свою пам’ятну книжку і при світлі смолоскипа, послужливо піднесеного йому молодим бенедиктинцем, записав святого Оптата як нове підтвердження своєї теорії християнських імен; наважуся сказати, його розшуки істини були настільки безкорисливі, що, коли б він знайшов навіть скарб у гробниці святого Оптата, скарб цей і наполовину його б так не збагатив, ніколи ще відвідування небіжчиків не бувало вдалішим, і батько залишився такий задоволений усім, що сталося, – що тут же вирішив провести ще один день в Оксері.
– Завтра я докінчу огляд цих поважних панів, – сказав батько, коли ми переходили площу. – А в цей час, брате Шенді, – сказав дядько Тобі, – ми з капралом піднімемося на міський вал.
Розділ XXVІІІ
– Такої плутанини у мене ніколи ще не виходило. – Адже в останньому розділі, принаймні, оскільки він провів мене через Оксер, я зробив дві різні подорожі одночасно і одним і тим же помахом пера – причому в тій подорожі, яку я пишу зараз, я зовсім поїхав з Оксера, а в тій, яку напишу пізніше, я тільки наполовину з нього виїхав. – Кожній речі доступна тільки певна міра досконалості; переставши з цим рахуватись, я поставив себе в таке становище, в якому ніколи ще не перебував жоден мандрівник до мене: адже зараз я переходжу з батьком і дядьком Тобі ринкову площу в Оксері, повертаючись із абатства в готель пообідати, – і в цю ж саму хвилину входжу в Ліон із каретою, що розбилася на тисячу шматків, – а крім того, в цей же час я сиджу в красивому павільйоні, побудованому Принджелло[351] на берегах Гаронни, наданому мені мсьє Слиньяком,[352] оспівуючи усі ці події.
– Дозвольте мені зібратися з думками і продовжити мій шлях. —
Розділ XXІX
– Я цьому рад, – сказав я, подумки зробивши підрахунок, коли входив у Ліон, – уламки карети були абияк звалені разом із усіма моїми пожитками у віз, який повільно тягнувся попереду мене, – я щиро радий, – сказав я, – що вона розбилася вщент, бо тепер я можу доїхати водою до самого Авіньйона і наблизитися таким чином на сто двадцять миль до мети моєї подорожі, не витративши на дорогу і семи ліврів, – а звідти, – вів далі я, роблячи подальший підрахунок, – я можу найняти двійко мулів – або ослів, якщо побажаю, адже ніхто мене не знає, і проїхати рівнини Лангедока майже даром. – Завдяки цьому нещастю я збережу чотириста ліврів, які залишаться у мене в кишені, – а задоволення? – Задоволень я отримаю на вдвічі більшу суму. З якою швидкістю, – вів далі я, ляскаючи в долоні, – помчу я вниз по швидкій Роні, залишаючи Віваре праворуч і Дофіне ліворуч і ледве поглянувши на старовинні міста В’єнн, Валанс і Вів’є! Як яскраво розгориться мій світильник, коли я зірву на льоту рум’яне гроно з Ермітажу і Кот-Роті,[353] стрілою проносячись повз їх схили! і як освіжить мою кров вигляд прибережних романтичних замків, що наближаються та віддаляються, звідки колись куртуазні лицарі звільняли страждальниць, – і запаморочливе видовище скель, гір, водоспадів і всієї цієї хаотичності Природи з усіма її великими творами. —
351
Той самий Принджелло, знаменитий іспанський архітектор, про якого кузен мій Антоній з такою похвалою відгукується в поясненні до присвяченої йому повісті. Див. стор. 129 малого вид. –