У міру того як я заглиблювався в ці роздуми, карета моя, крах якої спочатку мені здався великим лихом, помалу втрачала в моїх очах свої достоїнства, свіжі її фарби зблякнули – позолота потьмяніла, й уся вона уявилася мені такою убогою – такою жалюгідною! – такою непоказною! – словом, настільки гіршою за ридван абатиси Андуйєтської, – що я розкрив уже рот із наміром послати її до дідька – як раптом один меткий каретних справ майстер, жваво перейшовши вулицю, запитав, чи не накаже мсьє полагодити свою карету. – Ні, ні, – сказав я, заперечливо хитнувши головою. – Так, можливо, мсьє захоче її продати? – вів далі каретник. – Із превеликим задоволенням, – сказав я, – залізні частини коштують сорок ліврів – шибки стільки ж – а шкіру ви можете взяти на додачу дарма.
– Ця карета виявилася для мене просто золотим дном, – сказав я, – коли каретник відлічував мені гроші. – Така вже в мене манера вести господарство, принаймні відносно життєвих лих – я прагну витягнути хоч копійчаний (а все-таки!) прибуток із кожного з них, коли вони мене спостигають.
– Будь ласка, мила Дженні, розкажи за мене, як я поводився під час одного нещастя, найгнітючішого, яке могло статися зі мною – чоловіком, що пишається, як і личить, своєю чоловічою силою. —
– Цього досить, – сказала ти, підходячи до мене впритул, коли я стояв зі своїми підв’язками в руці, роздумуючи про те, чого не сталося. – Цього досить, Трістраме, і я задоволена, – сказала ти, прошепотівши мені на вухо * * * * * * * * * * * * * * *. – Інший би чоловік на моєму місці крізь землю провалився. —
– З усього на світі можна отримати яку-небудь вигоду, – сказав я.
– Поїду в Уельс місяця на півтора і там питиму козине молоко – ця подія додасть мені сім років життя. – Ось чому я не можу собі пробачити, що стільки лаяв Фортуну за безліч дрібних прикростей, якими вона мене переслідувала все життя подібно до злої принцеси, як я її називав. Справді, якщо в мене є за що на неї гніватися, так тільки за те, що вона не посилала мені важких нещасть, – два десятки ґрунтовних важких ударів були б для мене однаково що хороша пенсія.
– Сотня фунтів на рік або близько того – ось усе, чого я бажаю, – необхідність платити податок із більшої суми мене зовсім не спокушає.
Розділ XXX
Для тих, хто в цьому розбирається та називає прикрі обставини прикрими обставинами, нічого не може бути прикрішого, як провести кращу частину дня в Ліоні, найбагатшому та найквітучішому місті Франції, наповненому залишками античності, – і не бути в змозі його оглянути. Зустріти яку-небудь перешкоду, звичайно, прикро; але коли цією перешкодою буває досада – виходить те, що філософія справедливо називає
Я випив дві чашки кави на молоці (що, доречно зауважити, дуже корисно для сухотних, але молоко і каву треба варити разом – інакше буде тільки кава з молоком) – і позаяк було не більше восьмої ранку, а бот відходив опівдні, я мав час так упитися очима в Ліон, що згодом виснажив терпіння всіх моїх друзів розповідями про нього. – Я піду в собор, – сказав я, заглянувши у свій список, – і огляну в першу чергу чудовий механізм межового годинника роботи Ліппія з Базеля. —
Проте менш за все на світі я тямлю в механіці – у мене немає до неї ні здібностей, ні смаку, ні схильності – мозок мій настільки непридатний до розуміння таких речей, що – оголошую це привселюдно – я досі не в змозі зрозуміти пристрій білячої клітки або звичайного точильного колеса, хоча багато годин мого життя поглядав із шанобливою увагою на першу – і простояв з істинно християнським терпінням біля другого. —
– Піду подивитися дивовижний механізм цього межового годинника, – сказав я, – ось перше, що я зроблю, а потім відвідаю Велику бібліотеку єзуїтів і попрошу, щоб мені показали, якщо це можливо, тридцятитомну загальну історію Китаю, написану (не по-татарськи, а) по-китайськи і, на додаток, китайськими літерами.
У китайській мові я тямлю не більше, ніж у годинниковому механізмі Ліппія; чому ці дві речі проштовхнулися на перше місце мого списку – надаю аматорам розгадувати цю загадку Природи. Признатися, вона змахує на каприз її світлості, і для тих, хто її доглядає, ще важливіше, ніж для мене, проникнути в таємниці її чудасій.
– Коли ці пам’ятки будуть оглянуті, – сказав я, звертаючись наполовину до мого valet de place,[354] що стояв за мною, – не погано б нам сходити в церкву Святого Іринея і оглянути стовп, до якого прив’язаний був Христос, – а після цього будинок, де жив Понтій Пілат. – Це не тут, а в сусідньому місті, – сказав valet de place, – у В’єнні. – Дуже радий, – сказав я, зірвавшись зі стільця і роблячи по кімнаті кроки вдвічі більші звичайних, – тим скоріше я потраплю до гробниці двох коханців.