– Небо! земля! море! вогонь! – волав я, закликаючи собі на допомогу все на світі, крім того, що мені слід було б закликати. – Мої нотатки вкрадено! – що я робитиму? – Пане посильний! заради Бога, чи не впустив я яких-небудь нотаток, коли стояв біля вас?
– Ви впустили чимало дуже дивних зауважень, – відповів він. – Бог з вами! – сказав я, – то було кілька зауважень, вартих не більше шести ліврів чотирьох су, – а я кажу про товсту пачку. – Він заперечливо похитав головою. – Мсьє ле Блан! Мадам ле Блан! Ви не бачили моїх паперів? – Гей, покоївко, біжіть нагору! Франсуа, рушайте за нею! -
– Я маю хай там що отримати мої нотатки. – То були, – кричав я, – кращі нотатки з усіх, коли-небудь зроблених, – наймудріші – найдотепніші. – Що я робитиму? – де мені їх шукати?
Санчо Панса, згубивши збрую свого осла, і той не оголошував повітря сумнішими криками.
Розділ XXXVІІ
Коли перше збудження вляглось і письмена мого мозку почали проступати трохи виразніше з плутанини, в яку привела їх ця купа прикрих пригод, – мене незабаром осяяла думка, що я залишив свої нотатки в ящику розбитої карети, – продавши карету, я продав разом з нею каретному майстрові також і свої нотатки.
Я залишаю тут порожнє місце, щоб читач міг заповнити його найулюбленішою своєю лайкою. – Слід сказати, що якщо я коли-небудь у своєму житті заповнював порожнечу повновагими лайками, то, думаю, це сталося саме тут. – * * *, – сказав я. – Отже, мої нотатки про Францію, в яких містилося стільки ж дотепності, скільки ситних харчів в яйці, і які коштували чотириста гіней так само вірно, як яйце коштує пенні, – я продав тутешньому каретнику – за чотири луїдори – та залишив йому на додачу (ах ти, Господи!) карету ціною в шість луїдорів. Добро б іще Додслі, Бекету або якому-небудь іншому продавцеві книжок, що заслуговує на довіру, який, віддаляючись від справ, потребував би карети або, починаючи справу, – потребував би моїх нотаток, а то й двох або трьох гіней, – я б ще міг це стерпіти, – але каретнику!.. – Ведіть мене до нього в цю ж хвилину, Франсуа, – сказав я. – Le valet de place надів капелюх і пішов уперед – я ж, знявши капелюх перед посланцем, пішов за ним.
Розділ XXXVІІІ
Коли ми підійшли до будинку каретника, виявилось, що його будинок і крамниця на замку; було восьме вересня, Різдво Пресвятої Богородиці, Діви Марії. —
– Тантарра – ра – тан – тіві – усі пішли саджати травневе дерево[361] – пострибати – поскакати! – нікому не було ніякого діла ні до мене, ні до моїх нотаток: хочеш не хочеш довелось опуститися на лаву біля дверей і пофілософствувати про свою долю. Доля виявилася до мене милостивішою, ніж зазвичай: – не прочекав я і півгодини, як прийшла хазяйка, щоб зняти папільйотки, перш ніж іти на гуляння. —
Француженки, доречно зауважити, полюбляють травневі дерева à la folіe[362] – тобто не менше, ніж ранні меси. – Дайте їм тільки травневе дерево (однаково, в травні, в червні, в липні або у вересні – з порою року вони не рахуються) – і воно завжди матиме у них успіх – воно для них їжа, питво, прання, житло. – І коли б ми були, з дозволу ваших милостей, людьми настільки політичними, щоб посилати їм удосталь (бо лісів у Франції небагато) травневі дерева…
Француженки б їх саджали, а посадивши, пустилися б навколо них у танок (із французами за компанію) до нестями.
Дружина каретника повернулася додому, як я вам сказав, аби зняти папільйотки. – Присутність чоловіка зовсім не перешкоджає жіночому туалету – тому вона зірвала свій чіпець, щоб приступити до справи, ледве відчинивши двері; при цьому одна папільйотка впала на підлогу – я відразу ж упізнав свій почерк. —
– O, Seіgneur![363] – вигукнув я, – всі мої нотатки у вас на голові, мадам! – J’en suіs bіen mortіfіée,[364] – сказала вона.
– «Добре ще, – подумав я, – що вони застрягли у волоссі, – бо, коли б забралися вони глибше, вони створили б такий розгардіяш у голові француженки – що краще б їй довіку ходити без завивки».
– Tenez,[365] – сказала вона – і, не з’ясовуючи собі природи моїх мук, почала знімати їх із локонів і з найсерйознішим виглядом – одна за одною – склала їх у мій капелюх – одна була скручена вподовж, інша впоперек. – Що робити! Коли я їх видам, – сказав я, —
361