– Послухай, приятелю, – сказав я, – потримай хвилиночку мого мула, – тому що мені потрібно було зняти чобіт, що натирав мені п’яту. – Чоловік, до якого я звернувся, стояв без усякого діла біля дверей готелю, і я, уявивши, що він виконує які-небудь обов’язки по будинку або стайні, сунув йому повід, а сам зайнявся своїм чоботом. – Покінчивши з ним, я обернувся, щоб узяти мула у незнайомця та подякувати йому.
– Але Monsіeur le Marquіs[367] тим часом увійшов до будинку.
Розділ XLІІ
Я міг тепер проїхати верхи на мулові ввесь південь Франції від берегів Рони до берегів Гаронни, не кваплячись – зовсім не кваплячись, – бо залишив Смерть, – ти, Господи, села – (і тільки ти!) – як далеко позаду. – «За багатьма я рухалася по Франції, – сказала вона, – але так відчайдушно гнатися мені ще не доводилося». – Проте вона, як і раніше, за мною йшла, – і я, як і раніше, втікав од неї – але втікав весело – як і раніше, вона мене переслідувала, – але, як мисливець, що зневірився спіймати свою здобич, – кожен крок, на який вона відставала, пом’якшував її суворі риси. – Навіщо ж мені було втікати від неї стрімголов?
Ось чому, незважаючи на все, що мені наговорив посланець поштової контори, я ще раз змінив спосіб пересування і після квапливої та метушливої їзди тішив тепер свою фантазію думками про мула і про те, як я проїдуся по багатих рівнинах Лангедока на його спині, пустивши його найповільнішим кроком.
Немає нічого приємнішого для мандрівника – і нічого жахливішого для тих, що описують подорож, ніж велика багата рівнина, особливо коли не видно на ній ні великих річок, ні мостів, нічого, окрім одноманітної картини достатку; адже сказавши вам одного дня, що вона чудова! чи чарівна! (як випаде) – що ґрунт тут плодоносний, а природа марнує всі свої дари і т. д., вони не знають, що їм далі робити з великою рівниною, яка залишилась у них на руках, – і годиться хіба тільки для того, щоб привести їх в яке-небудь місто, теж, можливо, ні для чого більше не придатне, як тільки вивести їх на сусідню рівнину і так далі.
– Жахливе заняття! Судіть самі, чи краще мені вдалось упоратися з моїми рівнинами.
Розділ XLІІІ
Не зробив я і два з половиною льє, як чоловік із рушницею почав оглядати її замок.
Аж три рази я страшенно загаювався, відстаючи щоразу, принаймні, на півмилі. Один раз із нагоди глибокодумної розмови з майстром, що виготовляв барабани для ярмарків у Бокері й Тарасконі, – механіки його я так і не осягнув. – Інший раз я, власне, навіть не затримався – бо, зустрівши двох францисканців, які більше мене цінували час і нездатні були відразу розібрати, що мені, власне, потрібно, – я повернув назад і поїхав разом із ними. —
Утретє мене затримала торговельна операція з однією кумасею, що продала мені кошик прованських фіг за чотири су. Угоду було б укладено негайно ж, якби її не ускладнила в останню хвилину одна делікатна обставина. Коли за фіги було вже заплачено, то виявилося, що на дні кошика лежать дві дюжини яєць, укритих виноградним листям. – Оскільки в мене не було наміру купувати яйця, то я на них і не зазіхав; що ж до зайнятого ними в кошику місця – то це не мало значення. Я отримав досить фіг за мої гроші. —
– Але я мав намір оволодіти кошиком, а кумася мала намір утримати його, бо без кошика вона не знала, що робити з яйцями. – Втім, і я, не маючи в розпорядженні кошика, не знав, що робити з фігами, які вже перезріли та здебільшого порепалися. На цьому ґрунті між нами сталася коротенька суперечка, що закінчилася низкою міркувань про те, що нам обом робити. —
– Як ми розпорядилися нашими яйцями і фігами, ні вам, ні самому чорту, якби його тут не було (а я твердо впевнений, що він при цьому був), повік не скласти скільки-небудь правдоподібної здогадки. Усе це ви прочитаєте – не в нинішньому році, тому що я поспішаю перейти до історії любовних пригод дядька Тобі, – все це ви прочитаєте в збірці історій, що виросли з моєї подорожі по Лангедокській рівнині й названі мною з цієї причини моїми
Наскільки перо моє стомилося, подібно до пер інших мандрівників, у цих мандрах по такій одноманітній дорозі, нехай судять самі читачі, – а тільки враження від них, які всі разом затрепетали в цю хвилину, говорять мені, що вони складають найпліднішу і найдіяльнішу епоху в моєму житті. Справді, оскільки я не умовлявся відносно часу з моїм озброєним супутником – то, зупиняючись і заговорюючи з кожним зустрічним, якщо він не скакав щодуху, – наздоганяючи всякого, хто їхав попереду, – очікуючи тих, хто був позаду, – окликаючи перехожих на перехрестях, – зупиняючи всяких убогих, мандрівників, скрипалів, ченців, – розхвалюючи ніжки кожної жінки, що сиділа на шовковичному дереві, та залучаючи її до розмови за допомогою щіпки тютюну, – одне слово, хапаючись за кожне руків’я, однаково якої величини та форми, яке випадок пропонує мені під час цієї подорожі, – я перетворив свою рівнину на місто – я завжди перебував у товаристві, й притому товаристві різноманітному; а позаяк мул мій був стільки ж товариський, як і я, і завжди знаходив, що сказати кожній зустрічній тварині, – то я глибоко переконаний, що, коли б ходили ми цілий місяць назад і вперед по Пелл-Мелл або Сент-Джеймс-стріт,[369] ми б не зустріли стільки пригод – і нам не випало б стільки нагод спостерігати людську природу.
368