Яскрава із зірок! ти випромінюватимеш владу твою на…
– Чорт би її взяв із усією її владою – бо при цьому слові я втрачаю всяке терпіння – нехай собі насолоджується своїм скарбом! – Присягаюся всім волохатим і страшним! – вигукую я, зриваючи з себе хутряну шапку та обертаючи її навколо пальця, – я б не дав і шести пенсів за дюжину таких, як вона!
– Але все-таки вона відмінна шапка (кажу я, насуваючи її на голову по самі вуха) – тепла – і м’яка, особливо коли ви її гладите по шерсті, – але на жаль! ніколи мені це не буде призначено – (тут моя філософія знову терпить крах).
– Ні; ніколи я не доторкнуся до цього пирога (знову нова метафора).
Скоринка і м’якуш,
Серединка і край.
Верх і низ – терпіти його не можу, ненавиджу його, відкидаю – мене нудить від самого його вигляду – Адже це
суцільний перець,
часник,
цибуля,
сіль і
чортове лайно. —
– Присягаюся великим архікухарем, який, мабуть, тільки й робить з ранку до вечора, що, сидячи біля вогнища, придумує для нас запалюючі страви, я ні за що у світі до них не доторкнуся. —
– О Трістраме! Трістраме! – вигукнула Дженні.
– О Дженні! Дженні! – відповідаю я, перейшовши таким чином до розділу дванадцятого.
Розділ XІІ
– «Не доторкнуся до них ні за що у світі», – сказав я. —
Господи, як розпалив я свою уяву цією метафорою.
Розділ XІІІ
Звідси ясно, хоч що б ваші превелебності й ваші милості казали про це (я не говорю думали, – бо всякий, хто взагалі думає, – думає майже однаково як про цю, так і про інші речі), – ясно, що любов (принаймні, якщо визначати її в алфавітному порядку) є, поза сумнівом, одна зі справ, що вміють
Ажітувати,
Баламутити,
Ворохобити,
Гарячити; із усіх
Диявольських справ у житті – вона найбільш
Жагуча,
Занозиста (на Е, Є, И, І та Й сказати нічого),
Капризна,
Лірична з усіх людських пристрастей; в той же час вона найбільш
Mаловірна,
Hабридлива, така що
Обплутує,
Пустотлива,
Сум’ятлива,
Розважальна – (хоча, в дужках зазначу, Р має стояти перед С). – Коротше кажучи, природу її найкраще схопив мій батько, сказавши одного дня дядькові Тобі на закінчення довгого міркування на цю тему: – «Ви не в змозі зв’язати про неї двох думок, братику Тобі, без гіпаллага[375]». – Це що таке? – вигукнув дядько Тобі. —
– Віз попереду коня, – відповів батько. —
– Що ж йому робити в такому становищі? – вигукнув дядько Тобі.
– Нічого іншого, – відповів батько, – як тільки впрягтися в нього – або залишити його у спокої.
Тим часом вдова Водмен, як я вам вже сказав, не побажала зробити ні того, ні іншого.
Вона трималась, одначе, напоготові в повному бойовому озброєнні, вичікуючи подій.
Розділ XІV
Парки, що поза сумнівом передбачали всю цю любовну історію вдови Водмен і дядька Тобі, протягнули з самого створення матерії та руху (притому з більшою чемністю, ніж їм властиво буває зазвичай у цих справах) такий ланцюг причин і дій, тісно між собою пов’язаних, що навряд чи у дядька Тобі була можливість оселитися в якому-небудь іншому будинку або володіти яким-небудь іншим садом у християнському світі, окрім тих будинку й саду, які прилягали до будинку і саду місіс Водмен. Це сусідство, разом із перевагою густої альтанки в саду місіс Водмен, влаштованої біля живоплоту дядька Тобі, надавало до послуг вдови все, що було треба для її любовної стратегії: вона могла спостерігати маневри дядька Тобі, а також бути присутньою на його військових радах; до того ж дядько, в простоті сердечній, дозволив капралові, якого просила про це Бригітта, з’єднати їх володіння вербовою хвірткою, щоб було більше простору для прогулянок удови, і це дало їй можливість довести свої апроші до самих дверей вартівні, й навіть іноді, на знак вдячності, здійснювати атаки та намагатися висадити в повітря дядька Тобі в цій самій його вартівні.
Розділ XV
Сумна це істина – але повсякденні спостереження свідчать, що людину можна, як свічку, запалювати з двох кінців – аби ґніт достатньо виходив назовні; якщо цього немає – нічого у нас не вийде; якщо ж ґніту вдосталь – але ми запалюємо його знизу, то, на лихо, полум’я в цьому разі зазвичай само себе гасить – і знову нічого не вийде.
Про себе ж скажу, що, якби завжди було в моїй владі призначати, з якого кінця я хочу бути запаленим, – бо для мене нестерпна думка спалахнути по-скотинячому, – я б примушував хазяйку постійно запалювати мене згори; адже тоді я б пристойно згорів до розетки, тобто від голови до серця, від серця до печінки, від печінки до шлунка і так далі, по венах і артеріях брижі, через усі закрути й бічні прикріплення кишок і їх оболонок, до сліпої кишки. —
375