Тоді як це робилося, вона, певна річ, не забувала дати дядькові відчути, що це її нога (а не чия-небудь чужа) злегка притискається у глибині будки до литки його ноги. – Чи треба дивуватися, що від таких атак на дядька Тобі, від такого рішучого натиску на обидва його фланги – час від часу приходив у розлад також і його центр? —
– Чорт забирай! – говорив дядько Тобі.
Розділ XVІІ
Ці атаки місіс Водмен, легко собі уявити, були різноманітні; вони відрізнялись одна від одної, подібно до атак, яких повна історія, і з тих же причин. Рядовий спостерігач навряд чи навіть визнав би їх атаками – а якби визнав, не робив би між ними ніякої відмінності – але я пишу не для нього. У мене ще буде час описати їх трохи точніше, коли я до них підійду, що станеться тільки через декілька розділів; тут же мені залишається додати тільки те, що у жмуті оригінальних паперів і малюнків, які батько мій склав окремо, міститься у відмінному збереженні (і міститиметься, поки у мене дістане сили зберегти хай там що) план Бушена,[377] на правому нижньому куті якого і досі помітні знаки забруднених тютюном великого та вказівного пальців, – пальців місіс Водмен, як є всі підстави гадати, бо протилежний кут, що перебував, я вважаю, у розпорядженні дядька Тобі, абсолютно чистий. Перед нами, очевидно, речовий доказ однієї з описаних атак, тому що на верхньому краю карти залишилися сліди, що хоча і зарівнялись, але ще видимі, двох проколів, що безперечно є дірами від шпильок, якими план приколено було до стіни вартівні. —
Присягаюся всіма попівськими святинями! Я шаную цю дорогоцінною реліквію з її стигматами і уколами більше, ніж усі реліквії римської церкви, – за незмінним винятком щоразу, як я пишу про ці матерії, уколи, що уразили тіло святої Радагунди в пустелі, яку вам охоче покажуть клюнійські черниці по дорозі з Фесса в Клюні [378].
Розділ XVІІІ
– Я гадаю, з дозволу вашої милості, – сказав Трім, – що укріплення наші тепер абсолютно зруйновані – і басейн порівнявся з молом. – Я так само гадаю, – відповів дядько Тобі з напівпригніченим зітханням, – але піди, Тріме, у вітальню і принеси мені договір – він лежить на столі.
– Він лежав там шість тижнів, – сказав капрал, – але сьогодні вранці наша стара спожила його на розпал. —
– Отже, – сказав дядько Тобі, – наших послуг більше не потрібно. – Дуже шкода, з дозволу вашої милості, – сказав капрал; мовивши ці слова, він кинув заступ у тачку, що стояла біля нього, з виглядом невтішного горя, яке тільки можна уявити, і понуро озирався, шукаючи очима кирку, лопату, кілки та інші дрібниці військового спорядження, щоб відвезти їх із поля битви, – як був зупинений вигуком ох-ох-ох! із вартівні, який, завдяки її тонким дощаним стінкам, якось особливо тужливо віддався в його вухах.
– Ні, – сказав собі капрал, – я цим займуся завтра вранці, коли його милість іще опочиватиме. – І з цими словами, взявши з тачки заступ і трохи землі на нім, мовби з наміром вирівняти одне місце біля основи гласиса, – але насправді бажаючи просто підійти ближче до свого пана, щоб його розважити, – він розпушив дві-три дернини – підрізав їх краї заступом і, злегка прибивши їх зворотним його боком, сів біля ніг дядька Тобі і почав так:
Розділ XІX
– Ах, як було жаль, – хоча солдатові й безглуздо, з дозволу вашої милості, говорити те, що я збираюся сказати —
– Солдатові, Тріме, – вигукнув дядько Тобі, перебиваючи його, – трапляється сказати дурість так само, як і людині вченій. – Але не так часто, з дозволу вашої милості, – заперечив капрал. – Дядько Тобі кивнув головою на знак згоди.
– Ах, як було жаль, – сказав капрал, окидаючи поглядом Дюнкерк і мол, зовсім так, як Сервій Сульпіцій[379] після повернення з Азії (коли він плив із Егіни в Мегару) окидав поглядом Коринф і Пірей —
– Ах, як було жаль, з дозволу вашої милості, висаджувати в повітря ці укріплення – але було б не менш шкода залишити їх непорушеними. —
– Ти маєш рацію, Тріме, в обох випадках маєш рацію, – сказав дядько Тобі. – Тому-то, – вів далі капрал, – з початку їх руйнування і до кінця – я жодного разу не свистів, не співав, не сміявся, не плакав, не говорив про минулі наші справи й не розповів вашій милості жодної історії, ні хорошої, ні поганої. —
377
378