– Інакше хіба мислимо було б зрозуміти, капрале, – вів далі дядько Тобі, розпалившись і зводячись на ноги у своїй будці, – як міг Мальборо зробити зі своєю армією похід від берегів Мааса до Бельбурга; від Бельбурга до Керпенорда – (тут уже й капрал не міг довше всидіти на місці); від Керпенорда, Тріме, до Кальсакена; від Кальсакена до Нейдорфа; від Нейдорфа до Ланденбурга; від Ланденбурга до Мільденгейма; від Мільденгейма до Ельхінгена; від Ельхінгена до Гінгена; від Гінгена до Бальмерсгофена; від Бальмерсгофена до Шелленберга, де він прорвав ворожі укріплення, форсував перехід через Дунай, переправився через Лех, – проник зі своїми військами в саме серце імперії, пройшовши на чолі їх через Фрейбург, Гокенверт і Шенефельд до рівнин Бленгейма і Гохштета? – Хоч який він великий полководець, капрале, а кроку ступити б не міг, не міг би зробити навіть денного переходу без допомоги географії. – Що ж до хронології, Тріме, – вів далі дядько Тобі, знову спокійно всідаючись у вартівні, – то я, признатися, гадаю, що солдат найлегше міг би обійтися без цієї науки, коли б не надія, що вона коли-небудь визначить йому час винаходу пороху, бо страшна його дія, що подібно до грому все перед собою вергає, ознаменувала для нас нову еру в галузі військової справи, змінивши докорінно характер нападу та оборони, як на суші, так і на морі, та зажадавши від військових такого мистецтва і спритності, що не шкода ніяких зусиль для точного визначення часу його відкриття – і встановлення, яка велика людина і за яких обставин зробила це відкриття.
– Я не збираюся, – вів далі дядько Тобі, – вступити в суперечку з істориками, які всі згодні, що тисяча триста вісімдесятого року після народження Христа, за царювання Венцеслава, сина Карла Четвертого,[383]
– якийсь священик, на ім’я Шварц,[384] навчив вживання пороху венеціанців у їх війнах із генуезцями, але, поза сумнівом, він не був першим, бо, якщо вірити дон Педро, єпископові Леонському… – Як це вийшло, з дозволу вашої милості, що священики та єпископи стільки завдавали клопоту своїм головам порохом? – Бог його знає, – відповів дядько Тобі, – провидіння звідусіль дістає добро. – Отже, дон Педро стверджує у своїй хроніці про короля Альфонса, завойовника Толедо, що тисяча триста сорок третього року, тобто аж за тридцять сім років до вищезгаданої дати, секрет виготовлення пороху був добре відомий, і його вже у той час із успіхом застосовували як маври, так і християни, не лише в морських битвах, але і при багатьох достопам’ятних облогах в Іспанії та Берберії.[385] – Усім відомо також, що чернець Бекон[386] докладно писав про порох і великодушно залишив світу рецепт його виготовлення ще за сто п’ятдесят років до народження Шварца – і що китайці, – додав дядько Тобі, – ще більше збивають нас з пантелику та заплутують усі наші розрахунки, нахваляючись, ніби цей винахід був їм відомий за декілька століть навіть до Бекона. —
– Це зграя брехунів, я гадаю, – вигукнув Трім.
– Не знаю, вже з якої причини, – сказав дядько Тобі, – але вони із цього приводу помиляються, як показує жалюгідний стан, в якому перебуває у них нині фортифікація: адже вони знають із неї тільки fossé[387] із цегляною стіною, та до того ж іще не фланкований, – а те, що вони видають нам за бастіон на кожному його розі, побудовано так по-варварськи, що всякий це сприйме…
– За один із семи моїх зáмків, з дозволу вашої милості, – сказав Трім.
Дядько Тобі хоча й украй потребував якого-небудь порівняння, проте ввічливо відхилив пропозицію Тріма – але коли той йому сказав, що у нього є в Богемії ще півдюжини замків, яких він не знає, як здихатися, – дядько Тобі був такий зворушений простодушним жартом капрала – що перервав своє міркування про порох – і попросив капрала продовжувати історію про короля богемського та сім його замків.
– Цей нещасний король богемський… – сказав Трім. – Значить, він був нещасний? – вигукнув дядько Тобі, який так занурився у своє міркування про порох та інші військові речі, що хоча і попросив капрала продовжувати, все-таки численні зауваження, якими він переривав бідолаху, не настільки виразно були відсутні в його свідомості, щоб зробити для нього зрозумілим цей епітет. – Значить, він був нещасний, Тріме? – з почуттям сказав дядько Тобі. – Капрал, пославши насамперед це злощасне слово з усіма його синонімами до дідька, подумки пробіг найголовніші подій з історії короля богемського; але всі вони показували, що – король був щаслива людина, що коли-небудь жила на землі, – і це збило капрала з пантелику; не бажаючи, проте, брати назад свій епітет – ще менше – пояснювати його – і щонайменше – перекручувати факти (як роблять це люди науки) на догоду упередженій теорії, – він подивився на дядька Тобі, шукаючи від нього допомоги, – але побачивши, що дядько Тобі чекає від нього того ж самого, – прокашлявся і вів далі. —
383
384
386