– Цей король богемський, з дозволу вашої милості, був нещасний тому – що дуже любив мореплавання і морську справу – а сталося так, що в усьому богемському королівстві не було жодного морського порту. —
– Звідки ж, у дідька, йому там бути, Тріме? – вигукнув дядько Тобі. – Адже Богемія країна континентальна, і нічого іншого в ній статися не могло б. – Могло б, – заперечив Трім, – якби була воля Божа. —
Дядько Тобі ніколи не говорив про суть і основні властивості Бога інакше, як із невпевненістю й нерішучістю. —
– Не думаю, – заперечив дядько Тобі, трохи помовчавши, – бо, оскільки, як я сказав, країна континентальна і межує з Сілезією та Моравією на сході, з Лузацією та Верхньою Саксонією на півночі, з Франконією на заході і з Баварією на півдні, Богемія не могла б досягти моря, не переставши бути Богемією, – так само як і море, з іншого боку, не могло б дійти до Богемії, не затопивши значної частини Німеччини та не винищивши мільйони нещасних її жителів, які не в змозі були б від нього врятуватись. – Який жах! – вигукнув Трім. – Це свідчило б, – м’яко додав дядько Тобі, – про таку безжальність батька всякого милосердя – що, мені здається, Тріме, – така річ жодним чином не могла б статися.
Капрал вклонився на знак своєї повної згоди і вів далі:
– Отже, одного прекрасного літнього вечора королю богемському нагодилося піти погуляти з королевою та придворними. – Оце інша справа, Тріме, тут слово нагодилося цілком доречне, – вигукнув дядько Тобі, – тому що король богемський міг піти погуляти з королевою, а міг і не піти, – це була справа випадку, могло статись і так і отак, залежно від обставин.
– Король Вільгельм, з дозволу вашої милості, – сказав Трім, – був тієї думки, що все зумовлено на цьому світі, а тому часто мовив своїм солдатам: «У кожної кулі своє призначення». – Він був велика людина, – сказав дядько Тобі. – І я до цього дня вважаю, – вів далі Трім, – що постріл, який вивів мене з ладу в битві при Ландені, спрямований був у моє коліно тільки для того, щоб звільнити мене зі служби його величності і призначити на службу до вашої милості, де я буду оточений більшою дбайливістю, коли постарію. – Інакше цього ніяк не пояснити, Тріме, – сказав дядько Тобі.
Серця пана і слуги були однаково схильні до раптового переповнення почуттям, – запанувало коротке мовчання.
– Крім того, – сказав капрал, поновлюючи розмову, – але веселішим тоном, – коли б не було цього пострілу, мені ніколи б не довелося, з дозволу вашої милості, закохатися. —
– Он воно що, ти був закоханий, Тріме, – з усмішкою сказав дядько Тобі. —
– Ще й як! – відповів капрал, – по вуха, без пам’яті! з дозволу вашої милості. – Коли ж? Де? – і як це сталось? – Я вперше чую про це, – мовив дядько Тобі. – Смію сказати, – відповів Трім, – що в полку всі до останнього барабанщика та сержантських дітей про це знали. – Ну, тоді й мені давно пора знати, – сказав дядько Тобі.
– Ваша милість, – сказав капрал, – певно, і досі з жалем згадуєте про повний розгром нашої армії і розлад наших рядів у ділі при Ландені; коли б не було полків Віндама, Ламлі й Голвея, що прикрили відступ по мосту Неерспекена, сам король навряд чи міг би до нього добратися – його ж, як вашій милості відомо, міцно стіснили зусібіч. —
– Хоробрий воїн! – вигукнув дядько Тобі в пориві захвату, – і зараз іще, коли все втрачено, я бачу, капрале, як він галопом мчить повз мене ліворуч, збираючи навколо себе залишки англійської кавалерії, щоб підтримати наш правий фланг і зірвати, якщо це ще можливо, лаври з чола Люксембурга[388] – бачу, як з шарфом, що розвівається, бант якого тільки що відітнула куля, він надихає на нові подвиги полк бідолашного Голвея – скаче вздовж його рядів – і потім, круто обернувшись, атакує на чолі його Конті. – Сміливець! сміливець! – вигукнув дядько Тобі, – присягаюся небом, він заслуговує на корону. – Цілком – як злодій мотузки, – радісним вигуком підтримав дядька Трім.
388