Дядько Тобі знав вірнопідданські почуття капрала; – інакше порівняння припало б йому зовсім не до смаку – капралові воно теж видалося невдалим, коли він його висловив, – але сказаного не повернеш – тому йому нічого не залишалось, як продовжувати.
– Оскільки число поранених було величезне і ні в кого не вистачало часу подумати про що-небудь, окрім власної безпеки. – Проте ж Толмеш,[389] – сказав дядько Тобі, – відвів піхоту з великим мистецтвом. – Все ж таки я був залишений на полі битви, – сказав капрал. – Так, ти був залишений, бідолахо! – вигукнув дядько Тобі. – Так що тільки наступного дня о дванадцятій годині, – вів далі капрал, – мене обміняли й помістили на віз із тринадцятьма чи чотирнадцятьма іншими пораненими, щоб відвезти в наш госпіталь.
– Ні в одній частині тіла, з дозволу вашої милості, рана не викликає такого нестерпного болю, як у коліні. —
– Виключаючи пах, – сказав дядько Тобі. – З дозволу вашої милості, – заперечив капрал, – біль у коліні, на мій погляд, має бути, певна річ, найгостріша, адже там стільки сухожиль і всяких, як пак вони називаються…
– Якраз із цієї причини, – сказав дядько Тобі, – пах значно чутливіший – адже там не лише безліч сухожиль і всяких, як пак вони звуться (я так само мало знаю їх назви, як і ти), – але ще, крім того, і…
Місіс Водмен, що весь цей час сиділа у своїй альтанці, – враз затамувала подих – вийняла шпильку, якою був заколений на підборідді її чіпець, і підвелася на одну ногу. —
Суперечка між дядьком Тобі й Трімом дружньо тривала ще деякий час із рівними силами, поки нарешті Трім, згадавши, як часто він плакав над стражданнями свого пана, але не пролив жодної сльози над своїми власними, – не виявив готовності визнати себе переможеним, із чим, одначе, дядько Тобі не побажав погодитися. – Це нічого не доводить, Тріме, – сказав він, – окрім благородства твого характеру. —
Таким чином, чи сильніший біль од рани в паху (caeterіs parіbus[390]), ніж біль од рани в коліні – або, навпаки, біль од рани в коліні сильніший, ніж біль од рани в паху – питання ці й до цього дня залишаються невирішеними.
Розділ XX
– Біль у коліні, – вів далі капрал, – був і сам по собі вкрай тяжкий, а тряский віз і нерівні, страшно зриті дороги – погіршуючи те, що і без того було погане, – на кожному кроці загрожували мені смертю; разом із утратою крові, відсутністю всяких турбот про мене і лихоманкою, що починається, – (Бідолашний хлопець! – сказав дядько Тобі) – все це, з дозволу вашої милості, було більше, ніж я міг витримати.
– Я розповів про свої страждання молодій жінці в селянському будинку, біля якого зупинився наш віз, останній із усієї валки; мені допомогли ввійти, і молода жінка накапала на шматочок цукру ліки, які знайшлись у неї в кишені; побачивши, що вони мене підбадьорили, вона дала мені їх удруге й утретє. – Отже, я їй розповів, з дозволу вашої милості, про свої муки, які настільки нестерпні, – сказав я, – що я вважав за краще б лягти геть на те ліжко, – тут я вказав очима на ліжко, що стояло в кутку кімнати, – і померти, щоб лише не рухатися далі, – як раптом, при її спробі підвести мене до ліжка, я знепритомнів у її обіймах. Добре у неї було серце, – сказав капрал, витираючи сльози, – як ваша милість зараз почує.
– Я гадав, любов річ радісна, – зауважив дядько Тобі.
– Це (іноді), з дозволу вашої милості, найсерйозніша річ на світі.
– На прохання молодої жінки, – вів далі капрал, – віз із пораненими поїхав без мене; вона їх переконала, що я негайно помру, якщо мене знову в нього покладуть. Отже, коли я прийшов до тями – я виявив, що перебуваю в тихому, спокійному сільському будиночку, де, окрім молодої жінки, селянина і його дружини, нікого не було. Я лежав упоперек ліжка в кутку кімнати, з пораненою ногою на стільці, а молода жінка стояла біля мене, однією рукою тримаючи біля мого носа кінчик змоченої в оцті носової хустки, а другою розтираючи мені скроні.
– Спочатку я її вважав за дочку селянина (тому що то не був готель) – і запропонував їй гаманець із вісімнадцятьма флоринами; його прислав мені на пам’ять мій бідолашний брат Том (тут Трім витер сльози), через одного рекрута, перед самим своїм від’їздом у Лісабон. —
– Я ніколи ще не розповідав вашій милості цієї жалісної історії, – тут Трім утретє витер сльози. – Молода жінка покликала в кімнату старого з дружиною і показала їм гроші для того, щоб мені було надано ліжко й різні дрібниці, які мені знадобляться, поки я не видужаю настільки, що мене можна буде перевезти в госпіталь. – Ось і відмінно, – сказала вона, зав’язуючи гаманець, – я буду вашим банкіром, – але оскільки посада ця не забере у мене багато часу, я буду також вашою доглядальницею.
389