– Після цього хіба не можна сказати, з дозволу вашої милості, що битви, подібно до шлюбів, здійснюються на небесах? – Дядько Тобі замислився. —
Релігія схиляла його сказати одне, високе уявлення про військове мистецтво спонукало сказати інше; не будучи в змозі вигадати відповідь, яка в точності висловлювала б його думку, – дядько Тобі нічого не відповів; тоді капрал закінчив свою розповідь.
– Помітивши, з дозволу вашої милості, що він має успіх і що все сказане ним про ковбаси сприйнято прихильно, Том почав помалу допомагати вдові в її роботі. – Спершу він тримав ковбасу згори, тоді як вона своєю рукою проштовхувала начинку вниз, – потім нарізував вірьовок необхідної довжини і тримав їх у руці, звідки вона їх брала одну за одною, – потім клав їх їй у рот, щоб вона брала їх у міру потреби, – і так далі, діючи все сміливіше та сміливіше, аж поки нарешті зважився сам зав’язати ковбасу, тоді як вона притримувала відкритий її кінець. —
– Вдови, з дозволу вашої милості, завжди вибирають собі в другі чоловіки людину, якомога менш схожу на їх першого чоловіка; тому справа була більше ніж наполовину злагоджена нею про себе раніше, ніж Том завів про неї мову.
– Проте вона спробувала було удавано захищатися, схопивши одну з ковбас, але Том вмить схопив іншу.
– Помітивши, одначе, що в ковбасі Тома більше хрящів, – вона підписала капітуляцію, – Том приклав печать, і справу було зроблено.
Розділ VІІІ
– Усі жінки, – вів далі Трім (коментуючи розказану історію), – від найзнатнішої до найпростішої, з дозволу вашої милості, люблять жарт: складність у тому, щоб його скроїти на їх смак; на зразок того, як ми пробуємо нашу артилерію на полі битви, піднімаючи або опускаючи казенні частини гармат, аж поки потрапимо в ціль. —
– Твоє порівняння, – сказав дядько Тобі, – мені подобається більше, ніж сама річ. —
– Тому що ваша милість, – мовив капрал, – більше любите славу, ніж задоволення.
– Мені думається, Тріме, – відповів дядько Тобі, – що ще більше я люблю людей: а оскільки військове мистецтво, очевидно, прагне до блага та спокою світу – і особливо та його галузь, якою ми займалися на нашому лужку, ставить собі єдиною метою вкорочувати кроки честолюбства і захищати життя та майно небагатьох від хижацтва багатьох – то я сподіваюся, капрале, у нас обох знайдеться достатньо людинолюбства та братерських почуттів для того, щоб, зачувши барабанний бій, повернутися кругом і рушити в похід.
Із цими словами дядько Тобі повернувся кругом і рушив твердим кроком, мовби на чолі своєї роти, – а вірний капрал, узявши палицю на плече та ляснувши рукою по полі свого каптана, коли рушав з місця, – попрямував за ним у ногу вздовж по алеї.
– Що там затіяли ці два диваки? – вигукнув батько, звертаючись до матері. – Їй-богу, вони приступили до форменої облоги місіс Водмен і обходять навколо її будинку, щоб намітити лінії оточення.
– Я гадаю, – мовила моя мати… – Але постійте, вельмишановний добродію, – бо що сказала матінка з цієї нагоди – і що сказав, у свою чергу, батько – разом із її відповідями і його запереченнями – читатиметься, перечитуватиметься, переказуватиметься, коментуватиметься та обговорюватиметься – або, висловлюючи все це стисло, пожиратися потомством – в особливому розділі – говорю: потомством – і анітрохи не соромлюся повторити це слово – бо чим моя книга завинила більше, ніж «Божественна місія Мойсея» чи «Казка про бочку» [405], щоб не поплисти разом із ними в потоці Часу?
Я не вдаватимусь у міркування на цю тему: Час такий швидкоплинний; кожна літера, яку я виводжу, говорить мені, з якою нестримністю Життя мчить за моїм пером; дні та години його, дорогоцінніші, мила Дженні, ніж рубіни на твоїй шиї, пролітають над нами, як легкі хмари у вітряний день, аби ніколи вже не повернутись, – усе так квапиться – доки ти завиваєш цей локон, – дивись! він посивів; кожен поцілунок, який я кладу на твою руку, прощаючись із тобою, і кожна розлука, що настає за ним, є прелюдією розлуки вічної, яка нас незабаром чекає. —
– Боже, змилуйся над нею й наді мною!
Розділ ІX
А що до думки людей про цей вигук – так і гроша за нього не дам.
Розділ X
Моя мати, обхопивши лівою рукою праву руку батька, дійшла з ним до того фатального рогу старої садової огорожі, де лікаря Слопа перевернув Обадія, що мчав на каретному коні. Ріг огорожі був якраз проти будинку місіс Водмен, так що батько, підійшовши до нього, кинув погляд через огорожу і побачив за десять кроків од дверей дядька Тобі й капрала. – Зупинімося на хвилинку, – сказав він, повернувшись, – і погляньмо, з якими церемоніями братик Тобі й слуга його Трім зроблять перший свій вхід. – Це нас не затримає, – додав батько, – і на хвилину.
405