Сказавши це, дядько Тобі не забажав повторювати сказане; кинувши погляд на Біблію, покладену на стіл місіс Водмен, він узяв її, розкрив наугад і, потрапивши, мила душа, на найцікавіше для нього місце – на облогу Ієрихона, – почав читати – надавши право своїй пропозиції, як раніше освідченню, діяти на вдову самостійно. А вона не подіяла ні як в’яжуча речовина, ні як проносний засіб; ні так, як діє опій, або хіна, або ртуть, або подорожник, або інший який-небудь лікарський засіб, яким природа обдарувала світ, – коротше кажучи, вона зовсім на неї не подіяла – з тієї причини, що в цей час на неї вже діяло щось інше. – Ах я, базікало! Адже я вже двадцять разів проговорювався, що це таке; але вогонь ще не погас, у мене є ще дещо сказати на цю тему. – Allons!
Розділ XXVІ
Людині, що їде вперше з Лондона в Единбург, цілком природно перед тим, як вирушити в дорогу, поставити питання, скільки миль до Йорка, який лежить приблизно на половині дороги, – і ніхто не здивується, якщо вона піде далі й побажає дізнатися про міські установи і т. д. —
Таке ж природне було бажання місіс Водмен, перший чоловік якої увесь час хворів на ішіас, дізнатися, чи далеко від стегна до паху і наскільки більше чи менше постраждає вона у своїх почуттях від рани в паху, ніж од ішіасу.
З цією метою вона від дошки до дошки прочитала анатомію Дрейка. Вона проглянула також книгу Нортона про мозок і засвоїла твір Граафа про кістки та м’язи;[413] але нічого не могла з них видобути.
Вона зверталася також до власного розуму – міркувала – доводила теореми – виводила наслідки – і не дійшла ніякого висновку.
Щоб усе з’ясувати, вона двічі запитувала лікаря Слопа, чи «є надії, що бідолашний капітан Шенді коли-небудь видужає від своєї рани —?»
– Він уже видужав, – відповідав лікар Слоп. —
– Як! Зовсім?
– Зовсім, мадам. —
– Але що ви маєте на увазі під одужанням? – запитувала місіс Водмен.
Лікар Слоп був зовсім не майстер давати визначення, так що місіс Водмен і тут не могла нічого допитатися до пуття. Словом, у неї не було іншого способу розвіяти свої сумніви, як звернувшись до самого дядька Тобі.
У таких розпитуваннях буває нотка людинолюбства, що заколисує підозру, – і я майже переконаний, що вона досить виразно звучала у змія в його розмові з Євою; бо схильність прекрасної статі піддаватися омані не така велика, щоб наша прародителька набралася без цього сміливості поговорити з дияволом. – Але буває нотка людинолюбства – як мені її описати? – це та нотка, що накидає на делікатний предмет покриви і надає тому, що допитує, право входити в такі подробиці, начебто він був вашим хірургом.
– І ніколи не бувало полегшення? —
– Чи легше було в ліжку?
– Чи міг він лежати з нею і на тому і на іншому боці?
– Чи в змозі був він сісти на коня?
– Чи не шкідливим для неї був рух? et caetera[414] – сказано було йому таким ніжним тоном і так майстерно спрямовано в серце дядька Тобі, що кожне з цих питань проникало туди вдесятеро глибше, ніж найгостріший біль. – Але коли місіс Водмен завернула обхідною дорогою в Намюр, аби дістатися паху дядька Тобі, й запросила його атакувати вершину передового контрескарпа й узяти за підтримки голландців, зі шпагою в руці, контргарду Святого Роха – а потім, торкаючись його слуху найніжнішими тонами свого голосу, вивела його, скривавленого, за руку із траншеї, втираючи сльози на своїх очах, коли його відносили в палату, – Небо! Земля! Води! – все у нім стрепенулось – усі природні джерела вийшли з берегів – ангел милосердя сидів біля дядька Тобі на канапі – серце його запалало – і коли б у нього було навіть тисяча сердець, він їх склав би біля ніг місіс Водмен.
– Де ж, дорогий мій, – мовила місіс Водмен досить наполегливим тоном, – дістали ви цей прикрий удар? – Ставлячи своє питання, місіс Водмен кинула побіжний погляд на пояс біля червоних плисових штанів дядька Тобі, природно чекаючи, що той найлаконічнішим чином дасть відповідь їй, ткнувши вказівним пальцем в це саме місце. – Сталося інакше – бо дядько Тобі, поранений перед воротами Святого Миколая в одному з траверсів траншеї, проти вихідного кута бастіону Святого Роха, міг повсякчас увіткнути шпильку в те саме місце, де він стояв, коли його уразило каменем. Це міркування миттєво уразило сенсорій дядька Тобі – і в пам’яті у нього спливла велика карта міста і фортеці Намюра з околицями, яку він купив і за допомогою капрала наклеїв на дошку під час своєї тривалої хвороби, – тепер вона лежала на горищі разом із іншим військовим мотлохом, чому капрал і був відправлений за нею на горище.
413
Це, мабуть, помилка містера Шенді, тому що Грааф писав про панкреатичний сік і про статеві органи. –