Я гадаю по совісті, що і мій камзол зшитий як-небудь так: – адже ніколи нещасному камзолу стільки не діставалося, скільки витерпів мій за останні дев’ять місяців; – а тим часом я заявляю, що підкладка його, – скільки я можу тямити в цій справі, – ні на три пенси не втратила своєї ціни; – трахтах, бух-бах, дінь-дон, як вони мені його обробили спереду і ззаду, косо й криво, вздовж і впоперек! – коли б у моїй підкладці було хоч трохи клейкості, – Господи Боже! давно б уже її було протерто й розтерзано до нитки.
– Ви, панове щомісячні оглядачі! – Як зважилися ви настільки пошматувати і почикрижити мій камзол? – Звідкіля ви знали, що не пошматуєте також і його підкладки?
Від щирого серця і від усієї душі доручаю я вас і діла ваші заступництву істоти, яка нікому з нас зла не зробить, – так хай благословить вас Бог; – а тільки якщо хто-небудь із вас у найближчому місяці вискалить зуби і почне рвати і метати, ганьблячи мене, як робили інші в минулому травні (коли, пам’ятається, погода була дуже жарка), – не прогнівайтеся, якщо я знову спокійно пройду повз вас, – бо я твердо вирішив, поки я живий і пишу (що для мене одне і те ж), ніколи не звертатися до поважних джентльменів із грубішими розмовами або побажаннями, ніж ті, з якими колись дядько Тобі звернувся до мухи, що дзижчала у нього під носом протягом усього обіду: – «Забирайся, – забирайся з богом, бідолахо, – сказав він, – навіщо мені тебе кривдити? Світ великий, у ньому знайдеться доволі місця і для тебе і для мене».
Розділ V
Кожна людина, що розсудливо міркує, мадам, помітивши надзвичайний приплив крові до обличчя мого батька, – внаслідок якого (бо вся кров його тіла, здавалось, як я вже сказав, кинулася йому в обличчя) він почервонів, художницьки й науково висловлюючись, на шість з половиною тонів, якщо не на цілу октаву, густіше натурального свого кольору; – кожна людина, мадам, за винятком дядька Тобі, помітивши це, а також суворо нахмурені брови мого батька та химерно викривлене його тіло під час цієї операції, – дійшла б висновку, що батько мій розлючений; а дійшовши такого висновку, – якщо він любитель гармонії, що її створюють два такі інструменти, настроєні в один тон, – миттю підкрутив би свої струни; – а коли вже сам біс вирвався б на волю – всю п’єсу, мадам, було б зіграно подібно до сіксти Авізона-Скарлатті – con furіa[143] – у нестямі. – Змилосердьтеся! – Яке може мати відношення до гармонії con furіa, – con strepіto[144] – або інше сум’яття, хоч як би воно називалося?
Кожна людина, повторюю, мадам, за винятком дядька Тобі, що по доброті сердечній тлумачив кожен рух тіла в найсприятливішому сенсі, який тільки воно допускало, дійшов би висновку, що батько мій розгніваний, і на додачу засудив би його. Дядько Тобі засудив тільки кравця, що зробив так низько кишеню; – ось чому він спокійно сидів, аж поки батькові моєму вдалося дістати хустку, і ввесь час із невимовною доброзичливістю дивився йому в обличчя, – мій батько нарешті заговорив, ведучи далі свою мову.
Розділ VІ
«Які величезні армії були у вас у Фландрії!»
– Брате Тобі, – сказав мій батько, – я вважаю тебе чесною людиною, добрішої і прямодушнішої якої Бог іще не створював; – і не твоя провина, що всі діти, які були, будуть, можуть бути або мають бути зачаті, з’являються на світ головою вперед; – але повір мені, дорогий Тобі, випадковостей, які неминуче їх підстерігають у хвилину зачаття, – хоча вони, по-моєму, цілком заслуговують на уважне ставлення, – а також небезпек і перешкод, якими бувають оточені наші діти після того, як вони вийшли на світ, більш ніж достатньо, – немає чого тому піддавати їх непотрібним небезпекам ще і в той час, коли вони туди виходять. – Хіба ці небезпеки, – сказав дядько Тобі, кладучи батькові руку на коліно й допитливо дивлячись йому у вічі, очікуючи відповіді, – хіба ці небезпеки нині збільшилися, брате, в порівнянні з минулим часом? – Братику Тобі, – відповів батько, – тільки б дитина була чесно зачата, народилася живою та здоровою й мати оклигала після пологів, – а далі предки наші ніколи не заглядали. – Дядько Тобі миттєво прибрав руку з коліна мого батька, м’яко відкинувся на спинку крісла, задер голову настільки, щоб бачити карниз біля стелі, після чого, наказавши ланитним своїм м’язам уздовж щік і кільцевому м’язу навколо губ виконати їх обов’язок, – став насвистувати Ліллібуллеро.
Розділ VІІ