Розділ XІІ
Нічого нам напускати на себе важливість і удавати, ніби лайки, які ми собі дозволяємо в нашій хваленій країні свободи, – наші власні, – і на тій основі, що у нас вистачає духу вимовляти їх уголос, – уявляти, ніби у нас вистачило б також розуму їх придумати.
Я беруся цю ж хвилину довести це всім на світі, за винятком знавців, – хоча я оголошую, що заперечення мої проти знавців лайки тільки такі – які я зробив би проти знавців живопису і т. д. і т. д. – уся ця компанія настільки обважена кругом і офетишена брязкальцями та дрібничками критичних зауважень, – або ж, залишаючи цю метафору, якої, до речі сказати, мені шкода, – бо я її роздобув у таких далеких краях, як береги Гвінеї, – голови їх, сер, настільки завантажені лінійками та циркулями і відчувають таку непереборну схильність прикладати їх з усякого приводу, що для геніального твору краще відразу вирушити до дідька, ніж чекати, поки вони його розтерзають і замучать до смерті.
– А як учора в театрі Гаррик[150] виголосив свій монолог? – О, проти всяких правил, мілорд, – зовсім не рахуючись із граматикою! Між іменником і прикметникам, які мають узгоджуватися в числі, відмінку та роді, він зробив розрив ось так, – зупинившись, начебто це ще вимагалося з’ясувати, – а між називним відмінком, що, як відомо вашій ясновельможності, має керувати дієсловом, він дванадцять разів робив у епілозі паузу три і три п’ятих секунди щоразу, за секундоміром, мілорде. – Чудова граматика! – Але, розриваючи свою мову, – чи розривав він також і зміст? Хіба жести його та міміка не заповнювали порожнеч? – Хіба очі його мовчали? Ви дивились уважно? – Я дивився тільки на годинник, мілорде. – Чудовий спостерігач!
– А що ви скажете про цю нову книгу, яка чинить стільки галасу скрізь? – Ах, мілорде, вона вся перекошена, – поза всякими правилами! – жоден із її чотирьох кутів не можна назвати прямим. – У мене були в кишені лінійка та циркуль, мілорде. – Чудовий критик!
– А що стосується епічної поеми, яку ваша ясновельможність звеліли мені розглянути, – то, змірявши її довжину, ширину, висоту і глибину і звіривши дані у себе вдома з точною шкалою Боссю[151] – я знайшов, мілорде, що вона на всіх напрямках перевищує норму. – Дивний знавець!
– А зайшли ви подивитися на велику картину, коли поверталися додому? – Жалюгідна мазанина, мілорде! І жодну групу не написано за принципом піраміди! – а яка ціна! – Адже в ній немає і ознак колориту Тиціана – виразності Рубенса – грації Рафаеля – чистоти Доменікіно – корреджистості Корреджо – знань Пуссена – пластичності Ґвідо – смаку Карраччі – або сміливого малюнка Анджело. – Змилосердьтеся, Бога ради! – З усіх жаргонів, якими жаргонять у цьому жаргонящому світі, – жаргон ханжів хоч і можна вважати найгіршим – найнищівнішим, однак, є жаргон критиків!
– Я готовий пройти п’ятдесят миль пішки (тому що не маю придатного верхового коня), щоб поцілувати руку людини, благородне серце якої охоче передає віжки своєї уяви до рук улюбленого письменника – і яка насолоджується читанням, не знаючи чому і не запитуючи чому.
Великий Аполлоне! якщо ти схильний дарувати – даруй мені – більшого я не прошу – лише трішечки природного гумору з іскоркою власного твого вогню в нім – і пішли Меркурія з його лінійками та циркулями, якщо у нього знайдеться час, передати мої вітання – не важливо кому.
Так от, я беруся довести кожному, окрім знавців, що всі лайки та прокляття, якими ми розтинали повітря протягом останніх двохсот п’ятдесяти років як самобутні, – за винятком великого пальця апостола Павла – Божого м’яса і Божої риби – лайок монархічних і притому, зважаючи на тих, хто до них удавався, зовсім непоганих: адже при королівських лайках не важливо, риба вони чи м’ясо; – за цим винятком, я стверджую, між ними немає жодної лайки або, принаймні, прокляття, які не було б тисячу разів скопійовано та перекопійовано з Ернульфа; проте, подібно до інших копій, які всі вони за силою та виразністю страшенно далекі від оригіналу! – «Прокляни тебе Боже» – вважається непоганим прокляттям – і само по собі цілком прийнятне. – Але зіставте його з Ернульфовим – «Нехай прокляне тебе всемогутній Бог Отець – нехай прокляне тебе Бог Син – Нехай прокляне тебе Бог Дух Святий», – і ви побачите всю його нікчемність. – В Ернульфових прокляттях є щось східне, до чого нам ні за що не дотягнутися; крім того, Ернульф куди винахідливіший – він був щедріше обдарований якостями богохульника – і мав таке ґрунтовне знання людського тіла з його перетинками, нервами, зв’язками, суглобами і зчленуваннями – що, коли він проклинав, – од нього не вислизав жоден орган. – Щоправда, в манері його є деяка жорсткість – у нього, як у Мікеланджело, бракує витонченості – та зате скільки gusto![152]
151
Тобто відповідно до критеріїв, які висував до поезії Рене Ле Боссю (1651–1680), французький письменник і теоретик мистецтва.