Батько мій, який, загалом кажучи, на все дивився зовсім інакше, ніж інші люди, ні за що не хотів допустити, щоб документ цей був оригіналом. – Він розглядав скоріше Ернульфову анафему як певний кодекс проклять, у якому, за його припущенням, після занепаду проклинального мистецтва під м’якшим управлінням одного з пап, Ернульф, за наказом його наступника, з великою вченістю і старанністю зібрав разом усі закони прокляття: – з цих самих міркувань Юстиніан, в епоху занепаду імперії, наказав своєму канцлерові Трибоніану зібрати всі римські або цивільні закони до одного кодексу, або дигести, – щоб, піддавшись іржі часу – і фатальної долі всього, що надано усній традиції, – вони не загинули назавжди для світу.
Із цієї причини батько часто стверджував, що немає такої лайки, від величної та приголомшливої божби Вільгельма Завойовника (блиском Божим) до найнижчої лайки сміттяра (лусни твої очі), якої не можна було б знайти в Ернульфа. – Словом, – додавав він, – хотів би я бачити людину, яка перелаяла б його.
Гіпотеза ця, подібно до більшості гіпотез мого батька, своєрідна, а також дотепна; – єдине моє заперечення проти неї те, що вона перевертає мою власну гіпотезу.
Розділ XІІІ
– Боже милостивий! – бідна пані моя ось-ось знепритомніє – і болі її вщухли – і краплі закінчились – і склянка з ліками розбилась – і доглядачка порізала собі руку – (– А я – великий палець! – закричав лікар Слоп) – і дитина там, де вона була, – вела далі Сузанна, – і повитуха впала навзнак на ребро підставки біля каміна і так ударила собі підкрижжя, що воно в неї чорне, як ваш капелюх. – Піду подивлюся, – сказав лікар Слоп. – Воно цього не варте, – заперечила Сузанна, – ви б краще подивилися на мою пані; – але повитусі дуже б хотілося спершу вам розповісти, як іде справа, чому вона і просить вас завітати зараз же нагору і поговорити з нею.
Природа людська в усіх професіях однакова.
Повитуху щойно було піднесено над лікарем Слопом. – Він цього не витримав. – Ні, – заперечив лікар Слоп, – пристойніше було б, якби ця повитуха спустилася до мене. – Люблю субординацію, – сказав дядько Тобі, – коли б не було її, не знаю, що трапилося б після взяття Лілля з гарнізоном Гента під час голодного заколоту в десятому році.[153] – Я теж, – підхопив лікар Слоп (пародіюючи зауваження дядька Тобі, що скочив на свого коника, хоча і його коник, не гірше за дядькового, закусив вудила), – не знаю, капітане Шенді, що сталося б із нашим гарнізоном нагорі посеред заколоту й гармидеру, що зчинилися, здається, там зараз, якби не субординація моїх пальців по відношенню до ****** – застосування яких, сер, при нещасті, яке спіткало мене, випадає так à propos,[154] що, коли б не було їх, поріз мого великого пальця, мабуть, відчувався б родиною Шенді доти, поки родина Шенді існує на світі.
Розділ XІV
Повернімося тепер до ****** – в попередньому розділі. Чудовий викрутас красномовства полягає (принаймні, полягав у той час, коли красномовство процвітало в Афінах і в Римі, і полягав би донині, якби оратори носили мантії) в тому, щоб не називати річ, якщо річ цю ви тримаєте при собі іn petto[155] і готові зненацька пред’явити її, коли знадобиться. Шрам, сокиру, меч, продірявлений нижній одяг, заіржавілий шолом, півтора фунти золи в урні або трикопійчаний горщик розсолу – але над усе по-царськи виряджене немовля. – Втім, якщо дитина бувала занадто юною, а промова такої довжини, як друга філіппіка Тулія, – вона, звичайно, бруднила мантію оратора. – А з іншого боку, будучи переростком, – виявлялася занадто громіздкою й утрудняла рухи оратора – так що останній майже стільки ж утрачав од неї, скільки вигравав. – Коли ж державний муж нападав на потрібний вік точка в точку – коли він так вправно заховував свого Bambіno в складках мантії, що жоден смертний не міг його учути, – пред’являв його так своєчасно, що жодна душа не могла сказати, чи з’явився він головою і плечима… – О добродії мої, це робило чудеса! – Це відкривало шлюзи, морочило голови, хитало основи і звертало з налагоджених шляхів політику половини нації.
Такі штуки можна, одначе, проробляти тільки в тих державах, повторюю, і в ті епохи, коли оратори носять мантії – і притому досить просторі, братове мої, що вимагають ярдів двадцять або двадцять п’ять хорошого пурпуру, дуже тонкого і цілком доброякісного, – з широкими складками, що розвіваються й утворюють малюнок благородного стилю. – Усе це ясно показує, з дозволу ваших милостей, що нинішній занепад красномовства та мала від нього користь як у приватному, так і в громадському житті виникають ні від чого іншого, як від короткого одягу й виходу із ужитку просторих штанів. – Адже під нашими не можна заховати, мадам, нічого, що варто було б показати.