Розділ XX
Хоча батько мій наполегливо не бажав продовжувати почату розмову – а все не міг викинути з голови димову вертушку дядька Тобі; – спершу він, щоправда, відчув себе зачепленим, – проте порівняння це містило в собі щось, що підбурювало його фантазію; ось чому, спершись ліктем на стіл і схиливши на долоню правий бік голови, – він пильно подивився на вогонь – і почав подумки розмовляти і філософствувати з приводу цієї вертушки. Але життєві його духи настільки стомлені були важкою роботою дослідження нових сфер і безперервними зусиллями осмислити різноманітні теми, що йшли одна за одною в їх розмові, – що образ димової вертушки незабаром завертів усі його думки, перевернувши їх догори ногами, – і він заснув перш, ніж усвідомив, що з ним робиться.
Що ж до дядька Тобі, то не встигла його димова вертушка зробити десяток обертів, як він теж заснув. – Залишимо ж їх у спокої! – Лікар Слоп змагається нагорі з повитухою і моєю матір’ю. – Трім зайнятий перетворенням пари старих ботфортів на дві мортири, які майбутнього літа мають бути спожиті в справу при облозі Мессіни, – і під цю хвилину протикає в них запали кінцем розжареної кочерги. – Усіх моїх героїв збув я з рук: – уперше випала мені вільна хвилина, – так скористаюся нею і напишу передмову.
Ні, я ні слова не скажу про неї – ось вам вона! – Видаючи її – я звертаюся до світу – і світу її заповідаю: – нехай вона сама говорить за себе.
Я знаю тільки те – що коли я сів за стіл, наміром моїм було написати хорошу книгу й, оскільки це під силу слабкого мого розуміння, – книгу мудру та скромну – я тільки всіляко старався, коли писав, вкласти в неї всю дотепність і всю розсудливість (хоч скільки б їх було), які вважав за потрібне відпустити мені великий їх Творець і Подавець, – так що, як бачите, шановні панове, – тут усе йде так, як до вподоби Господу Богу.
І ось Агеласт (розкритикувавши мене) говорить, що коли в ній є, мабуть, дещиця дотепності – то розсудливості немає ніякої. А Тріптолем і Футаторій, погоджуючись із ним, запитують: та й чи може вона там бути? Адже дотепність і розсудливість ніколи не йдуть рука в руку на цьому світі, позаяк дві ці розумові операції так само далеко перебувають одна від одної, як схід від заходу. – Так, – говорить Локк, – як випуск газів від гикання, – кажу я. Але у відповідь на це Дідій, великий знавець церковного права, у своєму кодексі de fartendі et іllustrandі fallacііs[158] стверджує і ясно показує, що пояснення прикладом не є доказ, – і я, у свою чергу, не стверджую, що протирання дзеркала дочиста є силогізм, – але від цього всі ви, дозвольте доповісти вашим милостям, бачите краще – так що найголовніша користь від таких речей полягає тільки в прочищенні розуму перед застосуванням доказу в справжньому значенні, щоб звільнити його від щонайменших порошинок і плямочок каламутної матерії, які, коли б ми залишили їх там плавати, могли б утруднити розуміння й усе зіпсувати.
Так от, дорогі мої антишендіанці й тричі досвідчені критики і соратники (адже для вас пишу я цю передмову) – і для вас, хитромудрі державні мужі й розсудливі лікарі (нумо – геть ваші бороди), прославлені своєю важливістю й мудрістю: – Монопол, мій політик, – Дідій, мій адвокат, – Кісарцій, мій друг, – Футаторій, мій керівник, – Гастріфер, хранитель мого життя, – Сомноленцій, бальзам і спокій її, – й усі інші, як мирно сплячі, так і безсонні, як церковники, так і миряни, що їх я скорочено, а зовсім не зі злості, звалюю в одну купу. – Вірте мені, високоповажні.
Найгарячіше моє бажання і найполум’яніша за вас і за себе молитва, якщо це ще для нас не зроблено, – полягають у тому, щоб великі дари та скарби як дотепності, так і розсудливості, з усім, що їх зазвичай супроводить, – на зразок пам’яті, фантазії, генія, красномовства, кмітливості і так далі – пролилися на нас у цю дорогоцінну хвилину без обмежень і запобіжних заходів, без перешкод і перепон, сповнені вогню, наскільки кожен із нас у змозі винести, – з піною, осадом і всім іншим (бо я не хочу, щоб навіть крапля пропала) – в різні вмістища, клітки, кліточки, житла, спальні, їдальні й усі вільні місця нашого мозку – та так, щоб їх можна було ще туди впорскувати і вливає, згідно з істинним змістом і значенням мого бажання, аж поки кожна така посудина, як велика, так і маленька, наповниться, набереться й насититься ними в такій мірі, що більше вже не можна буде ні додати, ні зменшити, хоч би йшлося про рятування життя людського.