Після низки відбитих атак, які дядько Тобі вчиняв протягом дев’яти місяців і про які дано буде свого часу найдетальніший звіт, дядько Тобі, чесна людина! визнав необхідним відвести свої сили і не без деякого обурення зняти облогу.
Капрал Трім, як уже сказано, не укладав такої угоди ні з собою – ні з ким-небудь іншим; – але оскільки вірне серце не дозволяло йому ходити в дім, із обуренням покинутий його паном, – він обмежився перетворенням своєї частини облоги на блокаду, – іншими словами, не давав ворогові проходу; – правда, він ніколи більше не наближався до залишеного будинку, проте, зустрічаючи Бригітту в селі, він щоразу або кивав їй, або підморгував, або всміхався, або лагідно дивився на неї – або (коли дозволяли обставини) потискував їй руку – або дружньо запитував її, як вона почувається, – або дарував їй стрічку – а час від часу, але тільки в тих випадках, коли це можна було зробити з дотриманням пристойності, давав Бригітті… -
Точнісінько в такому стані речі залишалися п’ять років, тобто від руйнування Дюнкерка тринадцятого року до самого закінчення кампанії дядька вісімнадцятого року, тижнів за шість або за сім перед подіями, про які я розповідаю. – Однієї місячної ночі Трім, уклавши дядька в ліжко, вийшов, за звичаєм, подивитися, чи все благополучно в його укріпленнях, – і на дорозі, відокремленій від лужка квітучими кущами та гостролистом, – помітив свою Бригітту.
Вважаючи, що на всьому світі немає нічого цікавішого, ніж прекрасні споруди, зведені ним і дядьком Тобі, капрал Трім увічливо і галантно взяв свою пані за руку і провів її на лужок. Зроблено це було не настільки таємно, щоб лихослівна труба Поговору не рознесла чутку про це з вух у вуха, поки він не досяг мого батька разом з іще однією прикрою подробицею, а саме, що в ту ж ніч перекинутий через рів чудовий підйомний міст дядька Тобі, споруджений і забарвлений на голландський зразок, – було зламано і він якимсь чином розлетівся на шматки.
Батько мій, як ви помітили, не відчував великої поваги до коника дядька Тобі – він вважав його найсмішнішим конем, на якого коли-небудь сідав джентльмен, і якщо тільки дядько Тобі не дратував його своєю слабкістю, не міг без посмішки думати про нього, – так що кожного разу, коли коникові дядька траплялося зашкутильгати або потрапити в яку-небудь біду, батько веселився й реготав до упаду; але теперішня пригода була йому особливо по серцю, вона зробилася для нього невичерпним джерелом веселих жартів. – Ні, серйозно, дорогий Тобі, – говорив батько, – розкажіть мені толком, як сталася ця історія з мостом? – Що ви до мене так пристаєте з ним? – відповідав дядько Тобі. – Я ж уже двадцять разів вам розповідав слово в слово так, як мені розповів Трім. – Ну ж бо, капрале, як це сталося? – кричав батько, звертаючись до Тріма. – Справжнє це було нещастя, з дозволу вашої милості: – я показував наші укріплення місіс Бригітті і, перебуваючи біля самого краю рову, оступився й зісковзнув туди. – Так, так, Тріме! – вигукував батько – (загадково посміхаючись і киваючи головою – але не перебиваючи його), – і позаяк, з дозволу вашої милості, я був міцно зчеплений із місіс Бригіттою, йдучи з нею під руку, то потягнув її за собою, внаслідок чого вона гепнулася задом на міст. – І позаяк нога Тріма (кричав дядько Тобі, вихоплюючи розповідь із рота у капрала) потрапила в кювет, він теж повалився всією своєю вагою на міст. – Була тисяча шансів проти одного, – додавав дядько Тобі, – що бідолаха зламає ногу. – Так, це вірно! – підтверджував батько, – недовго і шию собі зламати, братику Тобі, при таких оказіях. – І тоді, з дозволу вашої милості, міст – він же, як відомо вашій милості, був дуже легкий – зламався під нашою вагою і розсипався на шматки.
У інших випадках, особливо ж коли дядько Тобі мав нещастя обмовитися хоч би слівцем про гармати, бомби або петарди, – батько виснажував усі запаси свого красномовства (а вони у нього були не маленькі) в панегірику таранам стародавніх людей – вінеї [165], якою користувався Александр при облозі Тіра. – Він розповідав дядькові Тобі про катапульти сирійців, що метали жахливі камені на декілька сотень футів і потрясали до підмурків найсильніші укріплення; – описував чудовий механізм балісти, який так розхвалює Марцелін; – страшна дія піробол, що метали вогонь; – небезпека теребри і скорпіона, що метали списи. – Але що все це, – говорив він, – у порівнянні з руйнівними спорудами капрала Тріма? – Повірте мені, братику Тобі, ніякий міст, ніякий бастіон, ніякі укріплені ворота на світі не встоять проти такої артилерії.
165
Вінéя (